Розділ «Андрій Кокотюха Пророчиця»

— Ти не відхиляйся від теми, начальнику. Скажи: чому хтось хотів, аби саме Голова дістав потрібну інформацію і переказав її саме твоєму другові?

Все. Більше варіантів нема.

— Шпола повинен був піти на це затримання. А переляканий Бородуля — вискочити і застрелити його, — глухо промовив Сергій. — Деталі ще слід з’ясувати, але картина вимальовується саме така. Хотіли… Демон хотів зачистити Андрюху. Або Шпола зачистив би Бородулю, там уже хто кого, їх просто нацькували одного на одного. За будь-якого розвитку подій справа Коваленка закривалася б. Підозрюваний або мертвий, або — вбивця. Або, якби Шпола його лише поранив, все одно збройний опір міліції та попередня гра в хованки — сто відсотків доказ вини для наших слідчих органів.

Підвівшись із койки, Горілий підійшов до вікна, подивився на огорнуту мрякою промзону, тоді розвернувся, аби сказати нарешті те, що міняло весь напрямок його думок і весь перебіг подій.

— Справу Коваленка закривали. По любому. Всі ці банкірські фантазії… — він махнув рукою, ніби махом перекреслюючи їх. — Від самого початку все закрутилося довкола Миколи Коваленка. А за всією біганиною про нього якось і забули. Це ж його вбили, Вольдемаре. З нього все почалося. Хотіли вбити — і вбили. Ось так хитро, через безглузді пророцтва замітаючи сліди. Демон іще тоді, коли ми з Андрюхою вперше до Олесі навідалися, про всяк випадок виніс Шполі смертний вирок. Коли це сталося, я перший подумав про фатальну долю, збіг обставин, таке всяке. А збігом обставин усе це й видавалося. Скажу тобі, Волю, як колишній мент: у нас по факту пророцтва смерті прокуратура жодної справи ще не порушувала. Ні тепер, ні десять років тому, ні за радянської влади. Тому пророчицю за будь-яких обставин ніхто б не шукав. Бо пророцтво — не зброя, не знаряддя вбивства, на якому лишаються відбитки пальців чи кров жертви.

Закінчивши свій монолог, Горілий відчув несподівану втрату сил, ніби кілька годин поспіль кидав вугілля в кочегарці. Та на койку не повернувся, сперся об край підвіконня, схрестив руки на грудях.

— Логічно, — перетравивши сказане, погодився Воля. — Лишається прокачати, за що хтось… нехай це буде Демон, коли так хочеш… отож: за що цей Демон убив підприємця Коваленка, про якого я, — він тицьнув себе пальцем лівої руки в груди і повторив, наголошуючи на власній значимості, — я зовсім нічого не знаю? Займався якимось там бізнесом, дрібним…

— Радше середнім.

— Це за його мірками середнім, за твоїми мірками середнім, а я міряю — дрібним! Ну, нехай буде середнім. Все одно — яка людина, такий і бізнес. Дрібним був той Коваленко за життя, максимум посереднім. За що такий хитрован, як твій Демон, хотів його вбити, вбив, та ще й таке кругом закрутив?

— Не знаю, — іншої відповіді Горілий від себе не чекав. Та й Вольдемар від нього — так само.

— Можна спробувати дізнатися, — сказав він. — Сьогодні він — дрібний чи середній, а вчора, може, — ого-го. Або позавчора таку купу в чийсь борщ наклав… Коротше, — Воля хлопнув себе по колінах, підвівся, витяг окуляри, начепив собі на носа, від чого замість солідності додав собі вигляду такого собі Знайка з казки про пригоди Незнайка, читаної колись Горілим у дитячому садку. — Сиди тут, начальнику. Все одно ти нічого не можеш сам. Твої можливості тепер не обмежені, а тупо відсутні. Я дам команду, люди пошебуршать, де треба, кого слід зарядять, до завтра буде результат. Або до післязавтра.

— Про Олесю, пророчицю, я теж нічого не знаю, — нагадав Сергій.

— Звиняйте, дядьку, бананів нема! — розвів руками Воля. — Я її в очі не бачив, паспортних даних не знаю.

Вона, може, і не Олеся зовсім. Тим більше, взагалі розчинилася, випарувалася, н-да…

— Але дещо можна зробити, — нагадав Горілий.

Розповів про фінт із вкраденою чашкою і відбитками пальців.

Подзвонив із Вольдемарового мобільника Нікітину, отримав обіцянку довести справу до кінця.

А тоді лишився сам — Воля пішов давати вказівки, потрібні для вивчення життєпису Миколи Коваленка.

Зайнятися абсолютно нічим — чиста тобі одиночка. Шизо, він же — штрафний ізолятор, тільки що цілодобово лежи — не хочу, а там шконку піднімають.

Навіть Горілому з його загалом гарною поведінкою вдалося раз залетіти туди — після тієї бійки, на пам’ять від якої назавжди лишилася особлива прикмета. Згадавши, машинально торкнувся рубця, пройшовся пальцем по правій щоці. Це ж треба — з усіх тамтешніх бакланів[6] йому довелося зіткнутися саме з ліваком. Тому і шрам лишився з правого, а не з лівого боку: половинку леза супротивник стискав між великим і вказівним пальцями лівої руки, цілив у око, влучив би, просто Горілий виявився трошки спритнішим. Хоча той баклан працював лівою віртуозно, навіть краще, ніж деякі — правицею.