Розділ «Андрій Кокотюха Пророчиця»

Тому, потрапивши в свій кабінет аж близько четвертої вечора, Зарудний зробив те, чого не робив давненько: зачинився зсередини, вимкнув усі телефони, примостився на стільцях і з чистою совістю проспав до шостої, коли березневий вечір уже вступив у свої права, поглинувши місто мрячною вологою пеленою. А за пару годин, встигнувши пороздавати цінні вказівки, підполковник сам замкнув кабінет і поїхав додому. Хотілося випити горілки і — вкотре за багато днів — подивитися якусь муру по телевізору.

Не вийшло — телефон задзвонив.

Ось і не вір у дива: тільки про нього подумали, він тут як тут.

Говорити з Сергієм на ходу Зарудний не захотів, з'їхав на тротуар, кермуючи однією рукою, незграбно припаркувався, помітно заважаючи іншим, але саме на такі дрібниці начальник карного розшуку міг дозволити собі не зважати.

— Тому дзвоню, — Горілий говорив швидко, і Зарудний відчував — той дуже хвилюється, навіть трошки задихався. — Бігти вже нема куди.

— А подробиці? — підполковник говорив рівно, подій не квапив.

— При зустрічі… Семеновичу, я той… Здатися хочу, коротше… Вам тільки, більше нікому… Виходу нема, правда…

— До тебе аж тепер це дійшло?

— Довше доходило, ніж ви гадаєте, Семеновичу. Я з такого вибрався… Ну, не по телефону… Здатися хочу вам, ви ж самі казали — своїх не здаєте…

— Говорив. Слів назад не беру. Давай, Серьожо, приходь. Обіцяю окрему камеру і зробити все можливе, аби на тебе не навісили чужого.

— Так у мене і свого нема, Семеновичу! Так, ладно… Зустрінемося — все розповім. Тільки не приводьте з собою весь оперсклад.

— Ти і правда не за того мене маєш, Серьожо. Де і коли?

Горілий назвав час і місце.

— Чому там?

— Тягне. Як усякого вбивцю.

Зарудний так і не зрозумів, серйозно зараз говорить Горілий чи намагається жартувати.

— Нехай так. Буду. Сподіваюсь, ти дурня не клеїтимеш? Без зброї прийдеш?

— А ви?

— Ось тут ми не торгуємося. Я офіцер міліції, при виконанні. Мені відповідно до посади належить при собі пістолет мати. Хочу це відразу обумовити, аби ти не почав вимагати від мене скласти зброю, — тон Зарудного пожорсткішав. — Ти сам сказав, що йдеш здаватися. А я прийматиму в тебе капітуляцію, без зброї не можна. Або ми граємося, Серьожо, або…

— Та я вже награвся, — почулося у відповідь. — Ледь не догрався. Правда, Семеновичу, можу не дожити до зустрічі. Якщо вони розчухають…