— Хто — вони?
— Все, все! — заквапився Горілий. — Не можу більше говорити, давайте, до зустрічі.
Послухавши трохи гудіння в трубці, Зарудний зітхнув.
Пацаном був Сергій Горілий, пацаном і лишився. Тому, між іншим, загримів на зону він, а не якийсь інший невдаха: все б йому гратися, в дитинстві у війни не набігався по своєму селі. Так уже крутить йому в одному місці: зустріч призначив у Шаповалівці, в тій-таки хаті, хай їй тричі грець, де сам же наслідив.
Ну, нехай, коли так подобається гратися.
Не буде Зарудний нікому поки що про це доповідати. Начальник карного розшуку може собі дозволити не звітувати керівництву навіть із такого серйозного приводу, як готовність утікача прийти до нього з каяттям.
Зрештою, вирішив Зарудний, це його персональний, як тепер кажуть, бонус.
Як домовлялися, до відлюдної хати в Шаповалівці підполковник приїхав за дві години. До того часу колесив містом, двічі зупинявся попити кави, а на третій раз — навіть із коньяком, начальник карного розшуку міг собі це дозволити безкарно, чим завжди потай пишався: мовляв, має однакову з депутатом недоторканність.
Стояла вже тиха глупа ніч, навіть сіявся ненав'язливий легенький дощик, то сипав крапельками, то переставав, то знову сипав. Не бачачи причин гратися в хованки, Зарудний обережно, тримаючи кермо прямо, підрулив до поламаного паркана, вийшов, про всяк випадок глянув на всі боки.
Темно, тихо, волого, брудно.
Сіпнувши двері, відчинив, зайшов усередину, пірнувши в запах покинутої всіма, крім мишей, людської колись оселі, гукнув:
— Ти тут? Я вже є!
— Тут, тут, заходьте — почулося з кімнати, щось клацнуло — і загорівся слабенький вогник.
Зарудний пройшов у кімнату. Там, біля розбитого вікна, стояв зі свічкою в руці Сергій Горілий. Під ногами валявся худий наплічник.
— На підлозі знайшов, — Горілий кивнув на свічку.
— Вибач, друже, але забий рюкзаком гол он у ті ворота.
Зарудний показав на найближчий до Сергія куток, і той, знизавши плечима, виконав наказ, копнувши ногою своє єдине майно — наплічник полетів у кут.
— Ви гадали, там у мене гранати?
— Бог тебе знає. Ти тут за ці дні такого накосорізив — нічому не здивуюсь. Здоров, чи як?
Чоловіки наблизилися, Зарудний на ходу простягнув руку, Горілий, переклавши свічку з правої долоні в ліву, потиснув коротко й міцно.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Пророчиця» автора Кокотюха А.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Андрій Кокотюха Пророчиця“ на сторінці 101. Приємного читання.