Розділ «Андрій Кокотюха Пророчиця»

Тому від гріха подалі Павло Нікітин вирішив поки що гнути свою лінію, не викладаючи підполковнику Зарудному всієї правди. Насамперед пов’язаної з так званою пророчицею. Оскільки її не було в хаті, і застрелили не її — банкір фотографії бачив, — то краще хай Зарудний про цю тему взагалі нічого не знатиме. Так само промовчав Нікітин про свідчення Галини Коваленко, записане на флешку, про обставини, за яких цей носій інформації було знайдено, залишив тільки факти, котрі неможливо спростувати: його працівники Геннадій і Анатолій були приставлені як помічники до Сергія Горілого, котрий справді здійснював на його прохання приватне з’ясування деяких обставин справи, пов’язаної з убивством Коваленка і причетністю до цього інших працівників банку «Слобода». «Яка функція була відведена вашим хлопцям?» — «Контролювати Горілого, аби не накоїв дурниць». — «Він інформував вас про хід свого так званого розслідування?» — «Мене не цікавили подробиці. Важливішим видавався результат». — «Доведення непричетності керівника служби безпеки банку Олександра Момота до організації вбивства?» — «Так». — «Чому Горілого понесло в Шаповалівку?» — «Кажу ж вам — зеленого поняття не маю!» — «Ви згодні, що ваші безвідповідальні дії призвели до загибелі вашого ж працівника? Молодого, перспективного, про нього всі дуже високої думки». — «Я теж дуже високої… Так, згоден». — «Ви знаєте, де переховується Олександр Момот? Слухайте, Нікітин, віддайте його міліції. Якщо він ні до чого — з’ясуємо, ми ж його колишні колеги. Віддали б одразу — і все, менше проблем».

Із цим Павло Нікітин якраз погоджувався.

Тільки навіть тепер, затиснутий у куток, у який сам же з доброї волі зайшов, банкір усе одно вирішив іще трошки поборотися. Він не знав, справді не знав, куди подівся Горілий. Ось кого б він віддав Зарудному з дорогою душею, нехай із цим партачем його вчорашні колеги самі вовтузяться. Проте за Момота він надто довго боровся, аби ось так, через власну дурість, помножену на необережність Гени Корсака і головотяпство Горілого, здати товариша на раз-два.

Тому Нікітин укотре повторив: не знає він нічого про Момота.

Здається, Зарудний повірив. Хоча все одно пообіцяв неприємності. Щоправда, тут-таки додав: особисто йому Нікітин нічого поганого не зробив, але посада в нього така: змушений доповісти про розмову вище, і якщо не вдалося домовитися без протоколу, доведеться наступні свідчення давати під протокол, уже не йому і не в цьому кабінеті.

Добре було б, якби зустріччю з начальником карного розшуку сьогоднішній день і завершився. Але протягом наступних годин у Нікітина відбулося ще кілька телефонних розмов, у результаті чого банкір збагнув: якщо не вирішить всіх своїх проблем за два-три дні, може лишитися без партнерів, без покровителів, без… Ліпше перелік не продовжувати. Це означало віддати Момота, купивши собі в такий спосіб індульгенцію. Ну, а те, що колишні колеги давно хочуть загнати Сашу в жорна українського правосуддя, тільки шукають бодай невеличкого приводу, банкір тепер жодних сумнівів не мав.

Замкнувшись у кабінеті, Нікітин якийсь час міркував, дзвонити Момоту, аби оповісти весь невеселий розклад, чи почекати. Від дзвінка утримувало, не в останню чергу, побоювання, що його телефон уже десь там взяли на контроль, простежать шлях від дзвінка до дзвінка, технічні можливості навіть у Конотопі дозволяють, тут — купа підприємств, кордон недалеко, служба безпеки завжди на низькому старті. Майнула раптом бунтівна думка: а ну як він тільки того і прагне… Ніби не причетний, а Сашка простежили… Відразу прогнав від себе підступну думку: ні, ось так непрямо допомагати органам йому самому невигідно. Так вийде, що він справді ні до чого, значить, заженуть його під ті самі жорна, по тій самі повній програмі, і тоді точно в нього фори не буде, чим торгуватися — теж.

Так Нікітин сидів, дивлячись в одну точку, міркуючи, яке прийняти рішення, і що далі, то більше схилявся до того, аби, витримавши для фасону пару днів, принести Зарудному голову Сашка Момота на тарілці з блакитним обідком. Ну їх усіх під три чорти, тепер часи суворі, кризові, кожен сам за себе.

Озвався телефон.

Нікітин подивився на дисплей. Номер не визначався. Хто це ще?

Відповідати? Не відповідати?

Дзвінок повторився.

— Алло.

— Це я, впізнав — чи сказати хто?

Нікітин ледь не кинув трубки — на мить вона уявилася йому в вигляді змії, отруйної, небезпечної, до того ж чомусь розпеченої, хіба ж бувають гарячі живі змії…

— Якого біса ти сюди дзвониш?

— Не сци, — голос Сергія Горілого звучав на диво спокійно, наче не шукали його відсьогодні по всьому місту та прилеглих територіях. — Це такий телефон, його пропасти неможливо, спеціальний. Захищений від прослуховування, всякі такі навороти… Говори нормально. Дуже радий, до речі, що ми на «ти» перейшли, давно пора.

— Не хочу я з тобою ні про що говорити!

— Зате я хочу. Хоча справді тепер радості мало. Слухай, це правда, що в тій хаті, де Генку твого вбили, мужика якогось знайшли?

— Звідки я знаю!