Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

Мирослава зустріла мене дорогою назад, і ми почали робити вправи, яких її навчив Сашко (зоряними імрайськими вечорами). Потім навіщось приєдналася до мене в моєму персональному палаці, на третьому пірсі, звідки я бачила всіх, мов на долоні, й могла досі повною мірою насолоджуватися самотою. Загоряли без верхніх частин купальника. Цікаво, коли вона полюбила й це?

Кутиком заскленого ока я ловила ці начебто обережні погляди нової оцінки; придивляючись до мене, Гепард ніби розбирався в собі, а я, з тупістю, властивою закоханій мого віку, вже смакувала терпку насолоду тієї відсічі, яку я йому дам неодмінно.

Він дивився на мене з легкою посмішкою, так, начебто нічого не сталось, і моторошні п’ять днів, mortalishes trail, просто вирвані з минулого й кинуті в небуття, куди не раз із його волі подавалась і я.

Трішки згодом вони спілкувалися з сестрою, швидше за все, ділилися непорозуміннями минулої ночі (а вона прийшла додому дуже рано, й це точно). Оком досвідченого стерва я стежила за кожним його рухом, і постійно в ньому проглядало якесь невдоволення. Нібито цілковита задоволеність стелила широкий шлях до нових обріїв, саме повз неї. Начебто вперше, начебто мандрівник-першовідкривач, він уважно й жадібно досліджував моє пляжне життя, насичене іграми в м’яча з Танькою, стрибками вниз головою з сонячного пірсу та божевільним качанням і веселою метушею в хвилях при березі.

Час м’яко спливав, життя зробилося якимось матовим. У сієсту ми пили пиво біля Будиночка. Сестра сказала, що почувається ніби летюча мишка чи нічний метелик. Вона щаслива. Вона не проміняє ні на що жодного року свого життя. Це ідеальний вік для розквіту жінки (їй 28). Ще вона розповідала, які чутливі стали її груди після пологів, і про те, що зрілість, між іншим, куди краща за зелень мого віку.

Я тим часом виявила, що вдвічі молодша за неї, вдвічі старша за її доньку, а її вік, до того ж, дорівнює різниці мого віку й віку Альхена. А ще — 28 просто моє улюблене число.

Сієста плавно перетекла в Nach Mittag, потім підкралася матова ніч і…

А що ж було ВВЕЧЕРІ? Так. Вона сказала, що в неї болить живіт і вона йде до друзів, лише на хвилинку. ВОНА йде, а я сиджу під домашнім арештом із дворнягами Сільві та Дінкою, які складають гідний акомпанемент моїй гавкучій образі. У передвечірнім золоті Альхен вочевидь шукав можливості (нездійсненної) щось мені сказати й напружено манячів поміж гепардових тіней опечатаного тенту, не зводячи з мене погляду. А Мироська, тепер тісно біля нього, не відпускала й не підпускала, все чудово відчуваючи та не бажаючи визнавати пробудження ревнощів. Я ж оптимістичними темпами йшла на променистий підйом, розбризкувала навколо власну ревниву отруту й готувала підступний план відбирання свого, повернення всього на свої місця.

Коли батько пішов спати, я, котру гризло безсоння, буцімто дивилася «Віднесених вітром». Насправді ж — перелізла балконне поруччя й замислено рушила тихою темною дорогою крізь страшні тіні й густий нічний запах вологої хвойної свіжості. Що саме потрібно робити, я поки не знала, але для підтримки себе ж таки, своєї нової войовничої ролі, робити щось мусила. Достатньо спустошена, щоб не опинитися під владою набридливих суперечливих дрібних думок (а раптом тато прокинувся?), дійшла до Капітанського містка. Прогулянка привида в купальнику (завбачливо «забутому» у ванній) мені дуже подобалася, і, хоч я зазвичай боюся темряви, м’який урочистий спокій не полишав мене. Ніч була безвітряна, задушлива, дуже волога.

Раптово (я цього очікувала лише якимось червоподібним відростком, та й то не повністю) я почула, дуже виразно, чиїсь голоси, заслонилася зеброю пальмової тіні й підкралась ближче до них. Непомічена, зачаїлась на якійсь шорсткій гілці, в звабливій пітьмі над невеличким ярком.

Я не вірила своїй удачі: затамувала подих і слухала, як вони прощаються.

Я відчувала матову, як цей липень, грузлу насолоду від споглядання цієї місячної примарної пари й від цієї безтурботності, яка неначе тонкими білими нитками висотувалася з картини того побачення.

Вони говорили багато про що. Про самопізнання, про її нове життя, про щось інше, але я просто вслухалася в Гепардів воркотливий голос, і незрозуміла радість наповнювала мене. Вони обоє були ніби поміж моїх долонь. І я, сидячи на своїй гілці (це теж накручувалої), вклинювалася в їхній малесенький світ, у якому начебто місця було тільки на двох. Щось нестерпно лоскотало мене.

Потім почали говорити про мене.

Вона б не хотіла, щоб він руйнував їхню яскраву гармонію й що-небудь зі мною мав, хоча б до її від’їзду. Я маленька дівчинка, й того, жіночого, мені ще не дано зрозуміти й гідно поцінувати, а те, що він мені дає, краще б ішло…

Я була на межі емоційної бурі, перебуваючи метрів за два від них, знаючи всю правду та маючи змогу відновити справедливість. Я була щаслива, бо побачила їхню справжню сутність, яка час від часу спокусливо миготіла під штучними личинами послужливих доброзичливців, яких вони так добре переді мною грали.

Знову про мене. Вона до мене дуже, дуже добре ставиться, але я дитина. Я — його помилка, бідолашне дитя, що заблукало в безчассі. Те, що пройшло крізь мене в мої зародкові 13 років, повинне було пройти через досвідчених жінок, що перебувають у розквіті. Але вона щаслива, що знайшла сестру. Я досить дурненька, але це вікове.

Лиса тварюка зізналася, що я схожа на (знову!) конячку, яку потрібно вгамовувати, а вона, лапочка, настільки відрізняється від мене — її треба навпаки, розбуркувати, бо вона є найжіночнішою з жінок. Її треба запалювати… Розкішна жінка… Ніжна й лагідна, як зараз. Аристократочка.

Мене чомусь струснуло, я спітніла; мене лихоманило, й по якійсь дивній серцевій судомі я беркицьнулася з гілки, з глухим хряскотом провалилась у ярок.

Виникла пауза.