Ми вийшли на тиху стежку, залиту по-гепардівськи плямистим місячним світлом упереміш із тінями нерухомого листя. Ледь далі вела інша вузька темна стежина, що зникала за гладенькими стовбурами ялівцю й пишними, влітку наповненими спекою кущами. Дух цієї безгучної ночі розпирав їх, по-особливому вплутуючись поміж вологого листя. Туди-то ми й пірнули, злякані якимось птахом, що глухо промурмотів нам напутнє слово. Шелест м’ясистої соковитої трави, величезні маки й запашна меліса встеляли нам шлях.
Ми зупинилися на малесенькій галявині, що була мов грот серед моря ялівцю, фісташок і високої, в пояс, трави.
— Ось тут я колись мешкав у гамаку. Десь тут валяється моя боксерська груша.
— Затишна місцинка…
Він швидко скинув з моїх пліч джинсову куртку, нетерпляче обцілував шию та оголене плече. Я закинула голову, й поки мої повіки тріпотіли, мов крильця метелика в танці, я бачила, як дивовижно спалахує неприродно синє зоряне небо, облямоване чорним мереживом розкішних крон. Воно то спалахувало, то згасало, змите кубічно-брунатним зиґзаґом світла з-під опущених повік, кліпаючи в тому самому гарячому ритмі, в якому він палко шепотів мені на вухо: «Боже мій… Боже мій… Боже мій…». І його руки, проганяючи холод, боролися з блискавкою на моїх штанях. Його гарячі прудкі пальці начебто розмножилися й незліченною пружною теплою зграйкою розбіглися по всьому моєму тілі — заповзали у волосся, замикались на моїй потилиці, стрімко пробігали по шиї, одночасно стікали по плечах і передпліччях, опинялися під майкою на спині, підстрибували на ключиці та м’яко сповзали донизу. Штани смиренно звивалися поміж моїх змоклих ніг, а обережні моторні пальці особливим алюром подалися далі. А я все тислася до нього.
— Господи… Яка в тебе чарівна пісечка, — шепотів він мені на вухо крізь сітку мого розпатланого волосся, язик і губи рахували сироти в мене на шиї. Його подих змішувався з тихим шепотом листя. Єдине, на що я була здатна, це безсило, в напівмаренні висіти на його плечах, торкаючись губами до дужої шиї, що пахла дурманом. Потім я довго дивувалася, яким це побитом вдається мені з такою кінематографічною легкістю перемикатися з режиму спогадів на режим накопичування, відсовуючи всіх своїх лисих примар, які танцюють, до знемоги розчиняти ворота своєї пам’яті, приймати цілі поля чудового, духмяного бузку. Бузок на секунду присідає, розстеляє рушника й бере моє обличчя в свої м’які долоні, тягнучи кудись униз. І наступної секунди я вже лежу в бузкових пелюстках і десь далеко манячить сирний лик місяця. Бузок, усе бузок, майка до майки, тіло до тіла, і я намагаюся пальцями однієї ноги стягти в’єтнамку з іншої.
— А я сьогодні півдня провів на Генералці, на тому самому лежаку, де ми…
— ТРАХАЛИСЯ! — з підвереском вирвалося в мене, коли після вибуху кульбабно-жовтого й відчуття троянди, що розпустилася, я зрозуміла що саме це й відбудеться з нами тепер.
Це був знову бузок, і я бачила його, начебто зробленого з сотень тисяч квітучих гілок, що гойдаються поки що дуже плавно, обдуваючи мене запаморочливими пахощами. Зі мною вже був не той ельф-танцюрист, що з’являвся до мене недосяжною тінню курними київськими ночами, не пляжна тварюка, що кожним своїм кроком сколихувала в мені новий біль. Це було все зовсім інше. Губи лоскотав присмак справдженої мрії.
— Я там був… Так, так, бачив те саме море, що й ти, те саме небо, де було…
Його слова начебто витягли мене з солодкої безодні, я наповнилася ще більшим щастям, коли зміркувала, що він ПАМ’ЯТАЄ.
— Левеняточко… Дівчинко моя… Ми ж не трахалися там, ах… — як він дихав! Як танцювали зорі! — Це були просто пестощі, такий невеличкий китайський масаж, ти ж просила мене, адже ти ще дівчинка…
Він діяв там щось неуявне. Плавно, з кисільною ніжністю, але й із хижою наполегливістю, з якою кобра ковтатиме жертву, що борсається, він закинув мої ноги собі на плечі, покусуючи мочку вуха, забираючи рукою всюдисущі волосинки й травинки, продихав:
— Ти хочеш?
Він був майже там, кружляв, ковзав по самім краєчку.
Я зігнулася в його обіймах і подалася вперед:
— Так. Я дуже хочу.
Я задихалася.
Щось блиснуло, я сіпнулася. Лотоси вигасли бузок, і тихо дзюрчав та струменів цей гарячий шепіт, який виходив крізь пори: «Левеняточко… Ах, Левеняточко… До чого ж хороше…». А поруч розпливалася яскраво-червона пляма… Там, десь усередині. І ось тут, при вході. Кожен поштовх мав свою власну картинку, вологим ще відбитком падала вона на монтажний стіл моєї пам’яті. Я напружувалася, ловила й сканувала кожне нове відчуття, паралельним поглядом стежила за осердям цієї гарячої червоної плями. Хвиля підступала й відступала, стелилася, кружляла, посміхалася, а я хиталася разом із галькою, іноді ритму не було й щось починало зароджуватися, але надто невиразне, щоб вибризнути в уяву нову картинку. Я точно знала, що коли він торкається там зовсім глибоко, зачіпаючи щось, розпечені сріблясті бризки розлітаються й потім сходяться колами по всьому тілі. Це момент, коли хвиля напорюється на пірс, розбивається об гальчастий пляж. Буря розросталася, несучи останній лотос, що кружляв у звихреній піні. А бузок уже давно перецвів.
«О… як хороше… Велике майбутнє, Лeвеняточку… Як же тобі хороше… Як же тобі приємно…».
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смак заборони» автора Самарка А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne“ на сторінці 71. Приємного читання.