— Що?
— Ці тітоньки книжки санаторні перевіряють?
— А… — трохи неуважно (розум мого урочистого супутника був заклопотаний зараз далеко не питаннями санаторних перепусток і навіть не пишнотілими тітками, що їх перевіряють), — але я все одно через дірку сюди пробираюся.
— А де ваша дірка, бідолашне Левеня не знає, тож уявляєш, я пройшла через обидві неприступні лінії фронту цілком живою і неушкодженою!
— Звичайно, — звучало саме так, ніби незабаром він відповідатиме мені на непристойне висловлювання черговою непристойністю. Він весь просто-таки станув у сяйві променистої посмішки. Щось бандитсько-східне якоїсь миті прослизнуло на його обличчі й потім зникло так само стрімко, як ці джигіти на своїх гнідих скакунах щезають серед розжарених барханів пекельної пустелі.
Раптово, дивлячись начебто перед собою, сумлінно й без жодного доторку гнилизни так званих хтивих думок, ловлячи поглядом сірість моря, що пульсувала крізь олеандри, якимось внутрішнім оком — чи то з потилиці, чи, в крайньому випадку, зі скроні, я спіймала гостре сяйво одного схвильованого ока. І перш ніж у моєму мозку відбулися будь-які аналітичні процеси — вже стояла, розвернута до нього обличчям, із щоками поміж його гарячих долонь. Було достатньо лише одного соковитого погляду, який прорвав обойму часу, щоб раптом рвучко кинутися в костоломні (й ніяк інакше) обійми цього вепра та зачвякати в банальному, але надзвичайно хвилюючому поцілунку.
Щось пурпурово-червоне (плащ Каракалли) з розсипами матових, рухливих гостреньких орнаментів (коралі) вже починало корчитися в конвульсіях перед очима, і я навіть не знала достеменно, розплющені вони, чи ні.
Я була по вінця переповнена цим метким гарячим жалом, і вологі, начебто електризуючі губи вершили щось немислиме… Я танула, так, так, кумедно розчинялася, мов крижинка під променями березневого сонця, між цих тисяч пестливих, невпинно рухливих рук, які незбагненним чином доторкалися до всієї мене одночасно, втирали тканину сарафана в моє змокле тіло, м’яли мене, мовби звільняючи від грубої людської оболонки. І за мить я вже перетворилася на вир і потік божевільного бажання. Шаленство плоті! О, я програла! Солодке фіаско! Я залежала тільки від своєї пристрасті, й особливий, вишуканий біль уже простромлював мене, кидаючи в млосні муки гріховного очікування.
Я дотепер наповнена деренчливим відчуттям теплої спритної руки, обманним заспокоєнням, яке лише посилювало мої муки, рухаючись догори спітнілим стегном, і нічим не збентежена нагота вже випромінювала соковиті цукеркові аромати. Я не думала про те, що ми все-таки перебуваємо в парку військового санаторію, що нас можуть бачити очі, на які краще не потрапляти, й не тільки благословенні олеандри виявляться свідками тієї божевільної сцени, яка неминуча після останніх зітхань розбурханої прелюдії.
Узяти мене просто в парку, де в цілковитій прострації колишуться на вітрі мої магнолії та мигдаль?
І потім, трішки розпливаючись у медяній ситій спеці, оці самі пальці, одночасно холодні й гарячі, вже значно зменшуючи свою колишню наполегливість, домагаються мети й рушають далі з особливою дослідницькою старанністю.
Я вже відчуваю, як реальність звучить однією безперервною нотою. Нехай вона вічно так співає! Мені байдуже, який людський (чи не людський) образ, яка ебенова тінь проступає крізь чуттєву мозаїку, що спалахує цими маленькими делікатесними спіральками безсоромного блаженства. Шлях у рай відкривається вишуканими маніпуляціями одного (одного-єдиного!) середнього пальця! Мене навіть не трусило від того, що це був саме Гепард! Я могла лише впізнавати, розкуштовувати й смакувати блаженні обрії своїх відчуттів. Егоїзм оргазму, який пробуджувався. Мені було начхати абсолютно на все. Це був палкий, адорівський едем, і ніякі ниці, дрібні думки не смикали за корінці моєї свідомості. Чисте Adoreau!
І тут він раптово відступив. Я була вже до розпачу близько. Неймовірно близько — прірва, що зблискувала яскраво-червоним, соковитим порятунком, розверзлася просто під ногами. Й він зупинився. Він пустив мене. Було таке відчуття, що мене просто впустили на землю, мов річ. І свідомість знову повернулася до мене своєю тверезою посмішкою, допомагаючи помітити, що я важко дихаю, часто й голосно… І крізь гарячі сльози проступає вся якась акварельна, уже мільйонний раз побачена демонічна посмішка на переливчасто поплямованому обличчі, яке розпливається.
— Витри сльози й не падай тут… — залоскотав мені вухо той оксамитовий голос. Чорний оксамит і діаманти, діаманти, морськими краплями розкидані по безглуздому малюнку.
Ми пішли далі. Було по-своєму незручно робити ці почасти болісні, дуже дражливі кроки. І до того ж, сліди недавнього грішка знову розмазувалися по стегнах і наповнений пристрастю і кров’ю, звужений простір між ними по-новому нагадував про себе при кожному кроці, крім схильності до філософсько-фізіологічних міркувань, вселяючи на додачу бажання й далі балансувати на тоненьких лимонадно-місячних ниточках (із мрійливим вплітанням чогось духмяно-альхенського), поділяючи факт мого буття на дві частини — буденну фізіологічну реальність і чудову, грішну розпростореність льохів моєї пам’яті.
— Тепло стало, чи не так? — хрипко прошепотів Горинич.
— Я спітніла.
— Вражаюче… Це добре, що тебе дівчинка натренувала — адже ти вмієш віддавати й отримувати пестощі…
Інше було в тому самому дусі. Гостроверхим трикутником у мене поринав цей монолог, і значення слів відразу перетворювалося на абстрактний колаж, на дивовижні, розкішні квіти.
Ах, олеандри… Якби увесь час було так… Ви, олеандри, і я з Олександром…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смак заборони» автора Самарка А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne“ на сторінці 57. Приємного читання.