Розділ «Ім'я друге: те, яке не дозволено вимовляти, або чотирилітерник»

– Бідний Ерге, – промовив Хризохір-Неборак. Він помовчав, ніби згадуючи щось далеке й давнє, тоді додав: – Шехіна – то добрий знак, а син шалішина Левія – мудра людина. Сьогодні можеш вечеряти з нами.

Так вступив я до склавинського загону.

Майже всі вої в ньому були з північних племен – сіверяни, буртаси, кривичі. Моїх родовичів-киян було п’ятеро, не рахуючи Неборака. Біля їхнього вогнища я їв того вечора плов та коржі, привезені наглядачами Великого Шалішина.

Родовичі розпитували мене про Київ, дивувалися з долі Силеника, кляли варягів і Хельґа. Вони просили мене зробити охоронні амулети від ворожих стріл, такі, як робив свого часу жрець Силеник.

Я повирізав з дерева кругляки, випалив на них знаки Охорони і проспівав над амулетами давнє закляття Овоя:

Від руки, що кладе стрілу,

від пір’я, що ріже повітря,

від отрути, що схована в криці,

Цур усіх борони

охоронною силою Роду.

Двом із моїх родовичів амулети не допомогли…

Наступного дня, коли закривали браму і розбирали поміст, для мене знайшлася робота. Майстри лаштували на четвертому поверсі вежі мідний сифон, за допомогою якого нападників обливають киплячою олією. Коли його почали випробовувати, труба тріснула, і гаряча рідина обпекла трьох майстрів. Під моєю маззю біль від опіків у них притамувався; опівдні Неборак піднявся на четвертий поверх і незле поцінував мою лікарську вправність. Увечері Василиск довів сифон до бойової готовності. Котяча вежа тепер була спроможна гідно зустріти ворога.

Дияволосповідників ми побачили у двадцятий день місяця Сріблястих Вовків. Зранку в хмарах пилюки до мурів Ітхеля посунула галаслива й смердюча орда.

На низьких волохатих конях, у вовняних і повстяних куртках, пофарбованих у червоне й синє, їхали гузи. Вони співали бойові пісні і били держаками чорних сокир по бляхах на круглих щитах, приторочених до сідел. Угри на сірих алпських конях хизувалися довгими кольчугами та широкими дворучними мечами. Булгари йшли пішки, несучи важкі обладунки з нашитими на грубу волячу шкіру бронзовими та залізними пластинами. На чолі загонів, поряд із ватажками, їхали на віслюках сатанинські волхви у чорних плащах із каптурами. На плащах були нашиті блискучі мідні свастики. Над військом дияволо-сповідників майоріли червоні запорошені прапори.

Вороже військо стало навпроти мурів Саргиша трьома великими таборами. Північний табір розташувався супроти трьох веж – Карабек, Червоної та Котячої.

Вночі Хризохір-Неборак нарахував у північному таборі вісім тисяч вогнищ. Якщо в серед ньому біля кожного грілося по п’ять ворогів, то весь північний табір був найбільшим із трьох – четверо з кожних десяти дияволосповідників таборилися навпроти Котячої вежі. Потім стало відомо, що в цьому таборі перебувають Абайка-ябгу і потвора. Південним табором керував угорський каган Дьюла, а найменшим, центральним, – брат Абайки, Урса-ябгу.

Дві доби дияволосповідники готувалися до штурму. Для того, щоб настрашити захисників муру, вони страчували перед вежами полонених хазар. Нещасним відрубували руки й ноги, жінок ґвалтували цілими загонами, і лемент їхній ще довго лунав у моїх вухах. Нарешті, два сатанинських волхви розклали вогнище на узбіччі табору і засмажили на ньому живцем двох дітей. Коли мерзотники почали знімати з рожна смажене людське м’ясо й пожирати його, Неборак не витримав і наказав Василискові наготувати «Рабатбая». Старий грек і вої-буртаси хутко натягнули линви й поклали в кошик балісти камінь завбільшки з конячу голову. Василиск прошепотів:

– В ім’я Отця, Сина та Духа Святого! – і відпустив каретку замка; намащені лоєм линви зіскочили з обертового важеля, й камінь полетів у бік табору. Одному з людожерів знесло голову, другому перебило ноги. Радощам на майданчику Котячої вежі не було меж. Неборак поцілував старого грека і дав йому золотий статер. Василиск мовив:

– Із Божою поміччю і потвора не врятується.

Мало хто тоді звернув увагу на його слова.