Розділ «Ім'я друге: те, яке не дозволено вимовляти, або чотирилітерник»

– А ти дуже бажав мене тоді, у виті?

– Ти б однаково не прийшла у мою землянку.

– Хто знає, – Оряна знову взялася за весла.

– Я бачив тебе у вертепі блудниць, – сказав я. – Невже перевізники на Ітилі заробляють більше, ніж красиві повії у Західному Місті?

Вона знову не відповіла. Місяць заступила швидка хмара, а я згадав, що очі в Оряни кольору зеленого нефриту.

– То правда, що Мешканця Чорної Вежі вбито? – спитала відьма після тягучої мовчанки.

– Так, на моїх очах, – підтвердив я.

– І ти бачив, як він виглядав?

– Ні, шамани спалили ноші із залишками тої потвори.

При слові «потвора» Оряна здригнулася й, знову наблизивши до мене своє обличчя, прошепотіла:

– Його таємне ім’я було Бейрис,[95] зовсім не «потвора».

– Тобі Силеник сказав?

Оряна погладила мене по щоці:

– Який ти дурний, Ратиборе.

Потім ми довго мовчали. Незабаром я помітив, що Оряна провадить човен уздовж берега, в бік від Ханбалика.

– Куди ми пливемо? – спитав я.

– На Священний острів Великих Каганів, – спокійно відповіла відьма.

– Я не хочу туди, – мовив я, намагаючись відібрати у неї весла. – Там повно арсіїв, вони вб’ють нас.

Оряна полишила веслування і знов засміялася. Вона скинула з рамен плащ, розв’язала зав’язки шовкової сорочки і звелася зовсім гола, струнка і біла, мов привид кохання.

– А сюди ти теж не хочеш? – вона взяла мою руку й поклала її на своє лоно.