Биті є. Гоцик

Гоцик сунув поряд із Ілією, косував прискіпливо.

— Що там, на півдні Франції? — повторив уперто.

— Нічого! Геть нічого! Чому я повинен розповідати тобі, куди і навіщо я йду? Ти лише супроводжуєш мене. За гроші! Я ж не ставлю тобі питань!

— Не психуй, брате, — іронічно усміхнувся Гоцик. — Мені начхати на твої таємниці.

— Що за маячня? Які таємниці?! — Ілія відчував, як до очей підступають сльози. — У мене тільки одна таємниця…

Зупинився, стягнув з руки вовняну рукавичку, витер очі…

— Я у квітні народився… — сказав тьмяно. — Першого.

— Серйозно? Ані на дурника, ані на веселуна не схожий!

Ілія затремтів, подався до велетня, учепився в його куртку.

— Я у квітні народився, довбаний ти придурок! Бо мама казала: усі діти моряків-китобоїв народжуються тільки навесні.

— Чому? — Гоцик стояв спікійно, наче й не висів на ньому розбурханий гнівний Ілія.

— Бо китобої повертаються з промислу додому тільки на два місяці — червень і липень. Тож і діти народжуються… — Ілія замовк, втупився очима в Гоцикову куртку. — Я вірив… Що тато загинув у морі.

— Живий?

Ілія кивнув.

— Він… бухгалтер. Я йду… убити його, — прошепотів так відверто, що і сам повірив.

А і те: тисячу разів мріяв, як сильним ударом розчахує двері бухгалтерської оселі на сусідній вулиці, хапає за горлянку немолоду жирну істоту з первинними статевими ознаками. «Сука! Ти — сука! Мерзота! Мені ти не потрібен! Ніколи! Не прощу, що матір покинув! Як остання сволота! Бухгалтер клятий! Вирахував? Що ми зайві? А я зараз навчу тебе по-іншому рахувати!» І — пикою у стільницю! Раз! І — жирне тіло на підлогу! Два… У мріях усе скінчувалося кривавою юшкою на морді бухгалтера, його запізнілим каяттям і величезними аліментами, що вони накопичилися за вісімнадцять років життя Ілії до повноліття.

Гоцик уперше за всі дні мандрів глянув на Ілію з повагою, відірвав його від своєї куртки, ляснув важкою долонею по плечу.

— Пішли, брате… — сказав так тепло і просто, що Ілія не втримався, розридався.

Ніхто й ніколи не називав його братом. Не за легендою. У житті.

Чи від того, що несподіване Іліїне одкровення розбурхало серця, чи тому, що біле поле ніяк не закінчувалося, та за дві години виснажливого просування мандрівники зрозуміли — справи кепські.