Биті є. Гоцик

Там чим ближче підходив до великого самотнього будинку, що вже виднівся попереду, тим розчуленіше усміхався — скучив до біса за уїдливим чорнявим братом.

— Хоч би Ізідора все не зіпсувала, — кривився роздратовано.

У селищі, що за три кілометри від будинку з вежею, вирішив перепочити. Та до таверни не дійшов, перестрів місцевого нотаріуса синьйора Костелло, що Гоцик у нього орендував на місяць будинок із вежею. Біг до хлопця, спотикався.

«От Ілія, сука! — подумки розсміявся Гоцик. — Точно, за оренду не платить, на мене посилається…»

— Добридень, — кивнув чоловікові.

— Кабайєро Семене! Свята Діва, як ви вчасно!

Гоцик витріщив очі од здивування. Який такий Семен? Хто тут може знати, що ота… синьйора Алмейда його Семеном нарекла, коли була народила… «Точно, Ілія, падло, у моєму рюкзаку рився! Паспорт мій український роздивлявся. Розпатякав направо-наліво», — роздратувався.

— Вчасно? Значить, усе добре? — запитав насторожено. — Ніяких проблем?

Синьйор Костелло зітхнув, захитав головою.

— Синьйор Ілія… І його прекрасна дружина… загинули. Буря…

— Яка буря? — Гоцик ошелешено дивився на нотаріуса, озирнувся у бік будинку — стояв, не хитався. — Як це — загинули?

— Страшно! Люди бояться підходити. Не знають, що робити… Треба б поховати, але змії… Змії, наче збожеволіли. Нікого не підпускають.

Гоцик не чув. Чужа зла рука розпанахала грудну клітину, вийняла серце, учепилася в нього кігтями. Стиснув щелепи, пішов вулицею у бік дороги — вилася долиною до високого берега. Ніг не відчував. В очах мошкара.

Нотаріус Костелло поспішав за хлопцем, балабонив:

— Синьйор Ілія — така мудра передбачлива людина. Я ставив його за приклад своїм синам…

— Як… загинули?! — Гоцик уже йшов дорогою до будинку, ще здалеку бачив купку людей, що вона стовбичила біля нього.

— Буря страшна… Вчора пронеслася… А синьйор Ілія… тільки побудував каплицю для своєї прекрасної дружини… Певно, молилися Святій Діві Марії, коли каплиця…

Каплиця? Гоцик дістався високого берега. Зайшов на подвір’я будинку, більше схожого на палац. Сумні, налякані люди кивали йому з повагою, витягували шиї, слідкували за кожним рухом.

Гоцик роззирнувся, та не побачив ніякої каплиці: дім, вежа, купа цегли-скла-дерев’яних балок під тополею…

— Де? — запитав глухо.