Биті є. Гоцик

— Під тополею… розкопати, — прошепотів зацьковано.

Згадав про мамину шкатулку. Збудився! Не перебирав. Вхопив з усіма цяцьками.

— Ізідоро! — гукав. Зазирав до кімнат. — Де ти, Ізідоро?

Ізідора стояла на порозі просторої тераси під півокруглими важкими арками. Дивилася у бурхливе море, очей не відводила. Хмари потемнішали до чорного. Вітер куйовдив шовкові коси, штовхав, гнав до хати. Лише учепилася в арку, притулилася до неї, з місця не зрушила.

Ілія не наважився гукнути. У домі тільки-но бігав-кричав, та побачив отут, на вітрі — і душа в п’яти. І все божевілля перед очі.

— Матір Божа!

Кинув шкатулку на кам’яні плити. Ізідора озирнулася.

Опустив голову, упав на коліна.

— Прости мене… Прости за все!

Усміхнулася тужливо. Підійшла. Повела долонею по кучерявому волоссю.

— Тихо, тихо…

Присіла навпочіпки. Міцно поцілувала в губи. Наче прощалася.

— Ні… Ізідоро… Не покидай мене!

Усе зрозумів. Що — кінець. Що неможливо надалі разом божеволіти від відчайдушної всепоглинаючої самотності. Смертельна втома огорнула важким покровом, підігнула коліна. Ілія опустився на кам’яні плити тераси й заплакав.

Ізідора не бідкалася поряд. Підвелася. Тихо пішла по подвір’ю. Ілія підвів голову, ошелешено дивився дівчині вслід: куди?..

Ізідора йшла до каплички.

Ілія забув про розпач. Уп’явся очима у дивну споруду. А тій — геть зле! Вітер знайшов слабину. Учепився у зелене тополине гілля — розгойдував! Ще трохи — скляний дах почне розгойдуватися разом із деревиною.

— Ізідоро! Не йди туди! — закричав відчайдушно.

Та Ізідора й не озирнулася.

Ілія рвучко подався вперед.