Биті є. Гоцик

— Думаю, не залишитеся, — сказав синьйор Костелло. — Могили близьких не розбивають замість квітників перед вікнами… Хіба що ви завинили…

Гоцик не став сповідатися перед нотаріусом. Перепочив хвилю — знову за каміння взявся. Коли старенька таратайка синьйора Костелло без розпізнавальних ознак привезла на високий берег сивочолого падре і двох півчих, навколо земляного пагорба височіла кам’яна огорожа заввишки з півметра.

— Падре просить назвати імена померлих, — прошепотів нотаріус Гоцикові на вухо. — За кого молимо?

Гоцик задумався.

— За незнайомого гуерреро — воїна. За рейну Ізідору — королеву. За ерманіто, аміго міо — Ілію… Брата.

Відспівали, помолилися за душі, Гоцик щедро насипав священику грошей у долоню.

— Свічок у церкві вашій поставте… Багато.

До полудня уже й упоралися. Таратайка подалася геть. Гоцик опустився на кам’яну огорожу біля пагорба, відкоркував пляшку горілки. Пити геть не хотілося. Пом’янути мав.

До вечора так набульбенився — себе не пам’ятав. Хитався-вештався порожнім домом, усе ніяк не міг збагнути: що ще має зробити, перш ніж покинути високий берег назавжди?!

Упав на коров’ячу шкуру, хитнув башкою: пахне… Ілією. Ізідорою.

Надвечір усе населення сусіднього селища знову переполошилося не на жарт. На високому березі, де ще тільки позавчора лякаюче й містично каплиця за якісь, певно, смертні гріхи покарала трьох людей та стала їм останнім прихистком, у легких сутінках розгорілося високе міцне багаття. Не вщухало й не згасало, наче вправна рука вчасно підкладала їжу ненаситному полум’ю. Деякі цікаві не втрималися, і хоч стара донья Марія шепотіла похмуро: «Бісівське місце! Не ходіть…» — таки пішли хто з відрами, хто з лопатами: як не гасити, так від чортів відбиватися.

Гоцик палив згадки про Ілію й Ізідору. Одяг палив, черевики, стіл, за яким любили збиратися, плетені крісла, кошики з гнилими овочами і фруктами, зім’яті простирадла, Іліїн рюкзак, лляні покривала і біло-коричневу коров’ячу шкуру…

Кидав до ясного багаття посеред кам’янистого подвір’я, усе роззирався, ніби мав би знищити геть усе, чого торкалася рука Ілії. Чи Ізідори.

Поява місцевих збила програму. Знітився. Упав біля багаття, дивився на полум’я, мовчав спустошено.

Синьйор Костелло підсів. Обережно поклав долоню на Гоцикове плече.

— Кабайєро… Певно, ви стільки випили, що вам би варто і поїсти…

Гоцик зиркнув на нотаріуса тьмяно. Той усміхнувся сумно.

— Не лишайтеся тут сьогодні. Важкий день… Тяжкі спомини. Порожнеча… Ходімо до мене. Дружина приготувала смачну печеню і наказала, щоб я обов’язково запросив вас…

Гоцик сунув за нотаріусом услід у бік селища, озирався спустошено: у сірих сутінках двійко місцевих чоловіків спритно і швидко гасили вогнище. Набирали у відра дрібного каміння, кидали на багаття. Відсахувалися від пекучого полум’я, косувати на пагорб, набожно хрестили безсмертні душі, той же час поверталися до роботи, бо над головами, у похмурих небесах уже готувалася відридати по трьох нещасних сама матінка-природа. Хмари опустилися — підскочиш, то й рукою дістанеш, перші краплі дощу впали на землю, вітер розминався зухвалими поривами.

— Ходімо! — гукнув один чоловік другому.