Биті є. Гоцик

— Тут! — Нотаріус тицьнув пальцем на гору під тополею. — Тут стояла каплиця. Дивна така. З тополею всередині… — Застеріг. — Тільки не підходьте близько. Там змії…

Гоцик ступив до тополі й закам’янів. Крізь купу понівеченої цегли, уламків дерев’яних балок, металевих конструкцій даху і битого скла побачив — на кам’яних плитах лежить Ілія. Дивно лежить, ніби підставив сонцю бік і спину для засмаги. Тільки лице — безхмарне від спокою, байдуже до сонця. Руками обійняв своє сонце. Треба було ковтнути сльози, придивитися, аби зрозуміти: всім тілом Ілія прикриває Ізідору.

Гоцик приріс до землі. Все дивився на мертвого Ілію. А Ізідори не бачив! Ілія не давав! Затулив од всього білого світу — тільки й видно, що довге пасмо чорного волосся і відкинута права ручка.

— Там ще третій… — почув Гоцик за спиною обережний шепіт нотаріуса Костелло.

— Де?.. — прохрипів.

— Он де! — нотаріус хоробро став поряд із Гоциком, показав пальцем у кучугуру з цегли, дерева й металу за тополиним стовбуром.

Гоцик придивився і тільки тепер побачив високого, міцного, як він сам, юнака з хвилястим чорним волоссям. Розкинувся метрів за три від Ілії й Ізідори, дивився у небеса, усміхався найщасливішою посмішкою з-поміж усіх тих, що доводилося бачити Гоцику.

Гоцик раптом відчув незрозумілу відчайдушну повагу до незнайомця. Ніби то воїн, що хоробро загинув у битві. Ніби вкрай важливо схилити голову на знак великої пошани… Ступив ближче до зруйнованої каплиці, та десятки сірих, майже непомітних у сірій горі змій зашипіли одночасно. Відступив, вдивився — зруйнована каплиця коливалася від кількості холоднокровних…

— Охороняють… — почув.

Озирнувся. Посеред ошелешеного місцевого люду стояла сива бабця у білій мереживній хустині. Хрестилася набожно.

— Е… Доньє Маріє! — дорікнув їй похмурий чоловік з важкими виробленими руками. — Не кидати ж їх отут?

— Хай вирішує новий хазяїн, — втрутився синьйор Костелло. Пояснив оперативно і сухо: синьйор Ілія купив маєток, наступного ж дня склав заповіт, у разі своєї смерті заповів його братові — Семену Гоценку на прізвисько Гоцик.

Подався до Гоцика.

— То як накажете?..

Гоцик відірвав погляд від мертвих людей. Глянув на живих.

— Завтра… вирішу. Ви… йдіть, прошу.

Місцевий люд посунув до селища — кожен у своїх справах. Гоцик упав на кам’янисту землю біля зруйнованої каплиці. Застиг… Кляте серце стікало глухим болем, а очі — сухі. Такі сухі, аж умитися хочеться. Дивився на Іліїне плече, що тільки його й було видно крізь купу битої цегли. Скреготав зубами від безпорадності. Ну, нащо покинув їх отут самих?! Нащо?.. Хіба можна зникати, не розставивши крапки над «і»? Хіба то — не смерть?

Перед очі — Ілія. Сміється лукаво:

— Я книжку прочитав… Усього лише книжку. Хто ж знав…

Що за книжка? Так і не розпитав. Гоцик би тепер, певно, знайшов її. Ні! Не шукав би… Омана. Нема Ілії. Он він, лежить. Ще вчора дихав… Нема.