Биті є. Гоцик

— Ізідоро! — закричав ще відчайдушніше. — Я збрехав! Він… повернеться! Він обов’язково повернеться!

Ізідора зупинилася лише на мить. Закам’яніла під вітром. Зрушила знову. Дійшла до каплиці, розчахнула важкі дерев’яні двері, зникла у череві дивакуватої споруди.

Ілія проковтнув відчай, тихо пішов услід. Буря збивала з ніг, штовхала на землю: куди, йолопе?! Підводився, мружив очі, уперто йшов до каплиці.

— Ізідоро, — шепотів. — А я?..

Став на порозі каплиці тої миті, коли сильний порив вітру так рвучко смикнув тополю — аж рипнула. Зі скляного даху посипалося скло. Ступив крок — Ізідора лежала на кам’яних плитах. Розкинула руки, крізь прозорий дах дивилася у чорне небо.

Ілія не встиг крикнути:

— Біжімо! Тут небезпечно! Стіни… Вони не витримають!

Скляна конструкція разом із важким дерев’яним перекриттям зарипіла й обвалилася на Ізідору.

— А-а-а-а!

Ілія закричав так моторошно — буря на мить затихла. Божевільними очима дивився на дівчину — й не ворухнулася. Як лежала хрестом — так і завмерла навіки. Тільки кут важкої дерев’яної балки біля закривавленої скроні.

— Ізідоро…

Упав на коліна, так і посунув до дівчини. Вихід був. У цю чорну буремну ніч Ілія ясно розумів: вихід є. Варто повернути до розчахнутих важких дверей — устигне вискочити, перш ніж слабкі стіни обваляться. Та жадав іншого — доповзти. Торкнутися чорних кіс востаннє, обійняти за ноги і так завмерти.

Буря розсердилася: ідіот! Схаменулася. Заширяла берегом. Ілія чув, як рипить тополя, як падають цеглини… Доповз до Ізідори. Закляк поряд. Дивився у чорні очі.

— Моя, моя… єдина…

Обійняв, притулився до Ізідори всім тілом.

— Господи… — зашепотів гарячково. — Зроби так, щоб на небесах ми з Ізідорою ніколи не розлучалися…

Буря буцнула по капличці — стіни не подужали, завалилися.

Ілія лежав під громаддям битої цегли, скла і дерева. Прикривав собою Ізідору. Скривдженим, зламаним тілом рухалися останні потяги життєдайної крові, завмирали, наче перед смугастими шлагбаумами. Сіпалися рухатися далі, знову завмирали.

Ілія не міг розплющити очей — засипало піском і пилом. Сили йшли в землю. І тільки процесор ніяк не бажав вимикатися. «Радість… — стрибали хаотичні думки. — Яка незбагненна радість і легкість… Бог почує. Я… вірю…»

У правому вусі — скорботне зітхання.