Биті є. Гоцик

Перед очі — Ізідора. Красива до біса, горда й уперта. Стоїть у морі, дивиться на Гоцика чорними відьмацькими очима, підходить, оповиває тонкими граціозними руками, шепоче:

— А потім… Коли у нас будуть хлопчик і дівчинка, ми навчимося рибалити. Виходитимемо у море… Чи ні! Ти… А я стоятиму на вежі, виглядатиму тебе. І поки моя любов житиме, море ніколи не забере тебе…

Гоцик сміється напружено:

— Вирішуєш за мене?

— Я не вирішую, — відповідає упевнено. — Я знаю…

— Мені треба йти.

— Куди? — Ізідора завмирає. Зводить брівки.

— У справах…

— Ні!

— Хочеш, пішли зі мною… — видушує неохоче.

Та вона не хоче!

— Ні! — обурено смикає плечиком. — Я… уже пішла за тобою! Тепер ти йди за мною!

— Добре, — викручується Гоцик. — Давай знайдемо компроміс. Я подарую тобі цей дім, а ти.. дочекаєшся мене. Мине якийсь час. Я повернуся, і ми про все спокійно поговоримо.

Ізідора обурено примружує очі, відштовхує Гоцика.

— Я не їм моркву, гуапо!.. Коли хочу м’яса!

…Гоцик важко підводиться, підходить ближче до зруйнованої каплиці. Змії є. Багато змій. Спостерігають за людиною насторожено, та не шиплять, не смикаються. «Гуапо»… Тепер Гоцик знає: то — красунчик.

— Прощавай, рейна… — шепоче тоскно. Рейна — то королева… Прости мені за все, Ізідоро! І ти, брате…

Впала ніч, коли Гоцик врешті пішов від зруйнованої каплиці. Забрався на вежу. Дивився тоскно то на море, то на вогні близького селища, то на далекі темні гори. Таке все чуже… І темний дім на високому березі. Чому вони так прагли цього дому? Зрозуміти б, роздивитися…

Спустився з вежі, посунув до будинку. Вмикав світло — у кухні, вітальні, на другому поверсі, піднявся на третій, а тут кімнат до біса. Вмикав і вмикав лампи у кожній, і коли вночі на високому березі засвітилася величезна свічка самотнього прихистку, не зупинився — застигав у кожній кімнаті, уважно роздивлявся, наче предмети й речі мали б розповісти про життя двох дивних мешканців.

Малі кімнатки третього поверху мовчали. Усі, крім однієї: вузький диван тут не вкривала пилюка, на бильці висіли Іліїні штани, а замість подушки — скручений рушник. Наче ховався тут Ілія від усіх бід. Наче тільки тут і було йому добре. Гоцик опустився на диван, рипнули розхитані пружини… «Нащо сорок кімнат? Однаково душа відпочиватиме в одній…» — подумав.