Биті є. Гоцик

— Що головне? — підносив виделку до носа, принюхувався, хоробро вкидав до рота.

— Що — з любов’ю…

Червонів. Ковтав неїстівне до усцячки. Кидав на Ізідору полохливий погляд, ліз до кишені. Клав на середину столу… черговий камінець. Ізідора усміхалася гордо, підхоплювала здобич. Роздивлялася, наче вимірювала ціну коханню. Жбурляла геть. І де була — там і здирала з себе одяг. На! На!

Ілія забув про гордість, здоровий глузд. Ізідорине гаряче тіло стало сенсом. Більше нічого не існувало. Ніколи. І ніде.

Ковтав її, як спраглий воду. Відривався, скаженів від ще більшого жадання. Мчав на другий поверх. Хапав камінці жменею, прожогом вниз.

— На! На! — розкладав на голих грудях, животі.

— На! На! — Ізідора безсоромно розставляла ноги, кричала з таким презирством і ненавистю, що одного дня Ілія став над голою дівчиною, тремтів од жадання й образи, вигукнув люто:

— Я! Я вбив… твого батька!

— Ти?! — Ізідора розреготалася, як навіжена. — Ти?! Не вірю!

— Я!

— То вбий мене!

— Шльондра! Шльондра! — Ілія бив Ізідору по щоках, та вона лише реготала-реготала.

— Ненавиджу, ненавиджу, — забився у тісну кімнатку на третьому поверсі, проплакав до ранку.

Коли сльози скінчилися, залишилися лише судомні схлипи, обхопив голову руками і простогнав:

— Не покидай мене…

Все стало геть гірко…

Того дня вітер розгулявся з самого ранку. Розмахував хмарами: осінь, осінь… У море вчепився, кричав хвилям: вище, вище! Камінці котилися подвір’ям, як сухе перекотиполе.

Тут би вікна позачиняти. Двері замкнути. Камін розпалити… Та Ілія і не помітив — вітер…

Увійшов до кімнатки на другому поверсі, де й досі скніли залишки його одягу, який ще не пошматувала Ізідора, розгорнув серветку: давно вже не ховав частину скарбів, які не закопав під тополею, — валялася на одномісному ліжку, геть нікому не цікава. Божевільне жадання вимагало Ізідориного тіла. Ізідора вимагала платні.

Та у білій серветці — тільки порожнеча. Усе віддав.