Биті є. Гоцик

Тинявся подвір’ям, розглядав власний дім, зиркав у небо чи сидів на нижніх сходинках вежі, усе думав-думав-бідкався… Згадував себе, йолопа, з рюкзаком за плечима, коли притиснув до землі нагу дівчину. Збуджувався. Жадав…

Коли відчай убивав терпіння і надію, мчав на третій поверх, у тісну кімнатку з вузеньким диванчиком. Падав на нього, стогнав, мастурбував і після того, виснажений, спітнілий, довго лежав нерухомо. Заплющував очі… Іноді засинав, не розуміючи — день? Ніч?

Одного разу страшенно зморило. Диванчик заколихав сентиментальними згадками, тісна кімнатка — той розмір, що і треба Іліїному горю. Провалився у сон — вік би очей не розплющувати. Прокинувся від відчайдушного Ізідориного крику.

Ізідора на світанку повернулася від моря. Сумно оминула вежу, каплицю, увійшла у дім. Не побачила Ілію на кухні. І у вітальні.

Не кинулася шукати. Упала на підлогу. Затулила вуха долонями. Волала істерично, моторошно, наче на похороні.

Ілія упав з диванчика, кинувся вниз.

— Ізідоро…

Підбіг, бухнувся на коліна, обійняв дівчину за плечі, притулив до себе.

— Ізідоро… Матір Божа! Що з тобою?!

Ізідора завмерла, обурено відштовхнула Ілію. Жерла гнівними чорними очима, задихалася.

— Ізідоро, — Ілія знітився. — Ти… заспокоїлася?

Ізідора розмахнулася рвучко. Лясь — Ілію по щоці. Загарчала. Затрусилася. Била щосили по щоках, себе не пам’ятала.

— Припини… Годі! Годі!

Ілія відступав. Відсахнувся, сперся на одну руку, другою намагався захиститися. Упав на спину. Ізідора накинулася зверху, упала на Ілію. Кусала за шию, плечі.

Схаменулася. Відскочила. Обхопила коліна руками і закам’яніла.

Ілія ледь зіп’явся на ноги.

— Води?.. — ляпнув, бо чогось одне в голові: пити, пити…

— Так, — прошепотіла тоскно.

Подибав на кухню. Налив у гранчак воду. Висушив залпом. Другий вилив на голову і тільки третій поніс Ізідорі.

І не глянула на гранчак. Дивилася крізь Ілію, стіни…