Биті є. Гоцик

Гоцик заспішив до автівки. Стуконув у дверцята кабіни.

— Чого тобі? — визирнув неголений чоловік років сорока.

— Куди прямуєш, командире? — спитав Гоцик.

— На Луцьк.

— Підкинеш?

Водій примружив очі, зиркнув на Гоцика прискіпливо.

— Грошей не маю, — уточнив той.

Неголений усміхнувся скептично, мовляв, тільки й мріяв я, що про твої гроші.

— Залазь… — наказав.

«Шміц» важко посунув на захід. Гоцик дивився на сірий, як безнадійна буденність, шлях, все силкувався віднайти в душі хоч краплю захвату, що він мав би охопити мандрівника на початку подорожі у невідоме і невизначене. Та всередині хлюпало тільки понуре важке роздратування.

— Справи у Луцьку? — почув голос водія.

— Я Гоцик, — бовкнув.

— Мирослав, — відказав той. Зиркнув на компаньйона зацікавлено. — Я тебе підібрав, бо ти щирий. Збрехав би, що маєш гроші, — не взяв би. Справи у Луцьку? — перепитав.

— Дівчина, — збрехав Гоцик.

Мирослав закивав — ох, ті баби…

— Я свою аж з Польщі привіз, — усміхнувся. — Ціле діло. Неподалік Хелма село є… Жмудзь зветься. Отам вона і жила, поки одного разу не застрягла під Хелмом на своєму драндулеті. Їду, дивлюся… Стоїть «трабант» старезний… Думав, може пшеки якусь виставку ретроавтомобілів замутили… А навколо тарантайки дівчина крутиться — капот підняла, ключем по двигуну стукає… Цирк! Ну, я і зупинився на свою голову…

Замовк, дістав з кишеньки сонцезахисного козирка фотку, простягнув Гоцикові.

— Ванда моя. Десять років разом.

— «Мерс» кльовий, — ляпнув Гоцик, бо на світлині пишногруда гордовита жіночка років тридцяти з осиною талією і густим темним волоссям, заплетеним у косу, стояла поряд із хетчбеком А150.

— У моєї жінки все найкраще, — похвалився Мирось. Розсміявся. — А татусь її… Пан Кошторівський… І досі на «трабанті» розсікає. Як тільки та пластмаска рухається?..