Биті є. Гоцик

Зітхнув.

— Інших шукай… — пішов геть.

Гоцик обігнав дядька, швидко закрокував до готелю, і коли до «Синьоокої Волині» лишалося кроків сто, не більше, почув позаду:

— Стій! Добре… Візьму…

«А то! — холодно констатував Гоцик. — П’ятнадцять тисяч євро. Я б сам такого лошару не проґавив!»

— Ще дві тисячі євро додаси, — дядькові губи тремтіли від радості. — Прикордонникам свої віддам. Щоб фуру не трусили.

— Добре, — легковажно погодився Гоцик.

Ущент набита житомирським трикотажем фура, здавалося, не могла вмістити не те що велетня Гоцика, але й малу шавку. Та дядько вправно висмикнув пару тюків з футболками, спочатку сам пірнув у чорну діру, пошарудів там хвилин кілька, обережно вислизнув, зіскочив на землю, наказав хлопцеві:

— Лізь! І тихо сиди…

— Сидіти довго? — спитав Гоцик наче на суді перед винесенням вироку.

— Як упіймають, то довго, — дядько дивився у корінь.

До Ягодинського пункту перетину кордону — сто сорок кілометрів шляху.

— За дві години доїдемо, — пообіцяв старий. — А як на кордоні — один Бог знає.

Гоцик скрутився у куті фури, у мізерному — метр кубічний — просторі, з усіх боків обкладений тюками з футболками, як хворий компресами. Чув, як фура здригнулася і зрушила. Натиснув світлове табло на годиннику: третя ночі. Пригода починалася тільки тут і зараз, бо віднині не мала зворотного шляху.

— Ну, і похєр, — прошепотів хоробро.

Муляли не задуха, совість і занімілі за хвилину ноги. Трусився у холодній фурі, усе мордувався: як у Польщі дядька скараскатися? Хоч на вигляд старий-трухлявий, дунь — розсиплеться, та непростий-битий… Щось знає, якщо взяв. Ця конура у глибині фури не перший рік приймає контрабандних людей і товари. І до «кидалова» дядько, певно, як піонер — завжди готовий. У Польщі важкі залізні двері фури, певно, розчахнуться і замість дядька Гоцика зустріне пара-трійка безкомпромісних глухих вовкодавів? Чи «вольво» спрямує до села Жмудзь, де пан Кошторівський вирячить очі й белькотітиме: «Холєра ясна! Цо за єври?!» І на сцену знову логічно вишкрябаються пара-трійка вовкодавів…

Під ранок фура сіпнулася і зупинилася. Посунула потроху — стоп, газ. Знову стоп. Кордон?

Гоцик зіщулився, затамував подих. «Придурок! — вилаявся. — Яка Польща? Мені б ще дошкрябатися до тої Польщі!»

Навколо фури — голоси, шурхіт. Грюкнув замок на дверях, крізь шпарину — день.

— Знову футболки, Тимофійовичу? Твій шеф уже всю Польщу у свої футболки вдяг.