Биті є. Гоцик

— Та ховаєте ж… Посеред вантажів. Перевозите через кордон.

— Е-е-е… Багато ти знаєш. А раптом ти злочинець який. Від правосуддя драпаєш.

— А вам не один фіг? Як упіймають, скажу, що сам сховався. Що ви не знали…

— Усі ви так кажете, а нам потім… — дядько відірвав від ширіньки попухлі важкі долоні з покрученими пальцями. Пішов до «вольво».

— Зазвичай скільки берете? — сказав Гоцик дядькові у спину.

— А ти не знаєш? — дядько обернувся, з неприхованим азартом глянув на хлопця.

— А звідки? Я оце вперше… Ситуація вимагає.

— І… скільки маєш? — хижо запитав старий.

— Хіба то розмова? Ви свою ціну назвіть. Як мені не підійде, піду до інших. Побалакаю…

Дядько кинув недобрий погляд у бік фур, заспішив до Гоцика. Підійшов упритул, прошепотів тихо:

— П’ятнадцять тисяч. Євро.

— Добре, — так скоро і так радісно відповів Гоцик, що у дядька очі на лоба полізли: точно хлоп цін не знає!

— Давай! — смикнувся.

— Ні, — сказав Гоцик. — Як перевезете, тоді й віддам.

— Покажи!

— Що?

— Гроші!

— При мені грошей немає, — відповів зухвало. — Чи я дурний?! Щоб і до кордону не доїхав?! Е ні, шановний. Гроші чекають на мене у хаті пана Костя Кошторівського. У селі Жмудзь, що біля Хелма. Доставите мене туди, отримаєте все до копійки. То недалеко від кордону.

Дядько завмер — сто сумнівів у шмаття.

— Жмудзь… Є таке.