Биті є. Гоцик

На трасі біля повороту на Нехаївку — ще той гармидер. Баби на стільчиках порозсідалися, на землі газетки порозстеляли, на них усе впереміш — від пластикових пляшок з молоком та кисляком, сиру та сметанки до картопельки, бурячків, моркви. Поряд тітки з каструлями та термосами.

— Домашня печеня! Варенички! Пиріжки з лівером! Чай-кава…

Неподалік стоянка далекобійників. Зупиняють автівки, сунуть по печеню-варенички.

— Пиріжки свіжі?

— Та побий мене Бог! Зранку ліпила…

Гоцик зупинив моторолер на перехресті — з одного боку баби торгівлю ведуть, з іншого далекобійники у голі кущі сцять. Роззирнувся. Пику скривив — приїхав?

— Куди поспішаєш, Сьомко? — спитала Тайка. — До Києва?

— Та ні… — усе нишпорив поглядом.

Знітився. Дістав з-за пазухи три сотні зелених.

— Чуєш, Тайко. Батькові моєму гроші передаси? — видушив.

Тайка мотнула білявими пасмами.

— Ого! Багатий…

Сховала гроші у кишеню. Гоцик зітхнув, ніби світ — біда, посунув до далекобійників. Зупинився кроки за два.

— Тайко! Чуєш? А тобі чого привезти?

— Звідки?

— Та… звідкись.

— Щось їхнє…

— Чиє «їхнє»?

— Ну звідти… де будеш, — розреготалася Тайка.

Гоцик знизав плечима — геть дурна! — пішов до стоянки, де великі вантажні автівки скупчилися, як гусінь на щедрому листі. Одні — закриті, біля інших водії збилися в зграю, палять, сміються, варенички наминають. А край траси білий «шміц» двигуном гуркоче. Їде?