Биті є. Гоцик

— Та їдь уже до своєї Ванди, — ворожо прошепотів Гоцик.

Водій провів долонею по чистому поголеному підборіддю, виматюкався, викинув цигарку і вскочив у кабіну.

— Ну, й одразу б так, — процідив Гоцик йому вслід.

За хвилину вже йшов уздовж дерев’яного парканчика, що він огороджував майданчик, роздивлявся автівки. Темні, німі… Стояли мертвими горами, поки водії відсипалися і від’їдалися перед завтрашнім днем.

— Йолоп, — шепотів роздратовано. — Нічого не вийде… Вони, певно, і їздять зграями…

Кинув оком на крайню темну кабіну старенької «вольво», зупинився насторожено. Вдивився. Всередині сидів літній дядько у линялому червоному светрі, жував бутерброд з салом, запивав його чимось зі звичайної металевої кружки. Раптом метушливо нахилив голову, завошкався на сидінні, замахав руками, вкинув до рота крихти, що вони, певно, вивалилися з дірявого рота. «А ти жадібний», — подумав Гоцик. І тільки тепер зрозумів: так чітко бачить старого у кабіні, бо той поставив «вольво» під ліхтарем.

Дядько доїв бутер. Витер губи паперовою серветкою, та не зіжмакав, не викинув. Важко вивалився з кабіни, побрьохав під сосну з серветкою в руці.

— Доброї ночі… — Гоцик став перед дядьком, коли той уже й ширіньку розстебнув.

— І тобі… — дядько не злякався. Насупився насторожено, кинув швидкий погляд у бік сяючої «Синьоокої Волині», кашлянув — мовляв, горлатиму, всі почують.

— Ви часом не до Польщі їдете? — спитав Гоцик.

— Передачі не беру, — буркнув дядько. Пішов за сосну, штани скинув, присів…

Гоцик скривився — твою наліво! Дочекався, поки дядько спорожнить кишки.

— А мене візьмете?

Дядько не відповів. Визирнув з-за сосни, пішов до Гоцика — руки на ширіньці. Мружив очі, роздивлявся: що за такий? Став за метр від хлопця — й самого тепер роздивляйся, хоч досхочу. Та не поважний вік, витертий светр і жирні від сала губи на зморшкуватому припухлому обличчі тут грали першу скрипку. Метушливі, вологі, наче виплакані, безбарвні хитрі дядькові очі сіпали Гоцика без слів: що маєш?!

— Гроші… маю, — сказав.

— Багато?

— А скільки треба?

Дядько ще більше примружився — лукаві жадібні очі потонули у зморшках повік.

— Ніскільки не треба, — відрізав.

Та Гоцик розчув слабину.