Биті є. Гоцик

Гоцик йшов порожньою нічною вулицею до Броньчиної хати, ламав сухе вишневе гілля, дратувався: от дав же Бог батька, хай йому грець! Вріс у ту землю, вошкається, світу білого не бачить. І сину такого намріяв? І не запитав: як там твоє навчання? Чому посеред навчального року припхався?! Упертий старий телепень! А що тут Гоцикові робити?!

— Спиватися, — процідив. Бо зайшов до Броньчиного двору, аж виматюкався. П’яний у зюзю Бронька валявся біля собачої будки — обісцяний і сумирний. Варнякав щось собі під носа.

— Вставай, падло, бо подохнеш. Не літо! — Гоцик штовхонув Броньку носаком. Та шкільний товариш тільки мотнув башкою: хто тут?!

Гоцик знову виматюкався, потяг Броньку до хати.

— І якого? — кидав недобре. — Що за свято?

— Свято?.. Яке свято?! — бурмотів Бронька. — Сарай бабі Зіні підправив… Того… Вчора… Чи позавчора…

Гоцик покинув Броньку на підлозі посеред захаращеної кімнатки, вискочив на повітря. Роззирнувся безпорадно: куди?! Ніч вкрила село — де-не-де лампи людську тугу зігрівають. Хіба тут йому? І страх не вмер. Сіпав душу: куди, куди?! А ноги рвалися йти. Далі.

Як маршрутів нема — кидаєшся навмання до колись близького. Побачив Броньчин велосипед біля огорожі. Викотив на порожню вулицю. «До циган поїду, на хутір», — вирішив.

Дурня, звісно. Де на тім велосипеді вночі по ямах?! Завалився раз-другий, покинув Броньчин ровер під соснами при дорозі, пішов навпростець до Сейму. Який-не-який човен знайде, переправиться, а там уже і хутір… Лоша, певно, гарною конякою стало. Ром Петро за кіньми, як за дітьми. Цікаво, Лорд, Ванда і Кассіопея Гоцика впізнають?

Хутір заховався посеред лісу. Не видавав своєї присутності й жодним вогником — чужа людина пройшла б повз нього і не помітила. «Ніби повиздихали», — подумав. Біля циганських хат собаки не брешуть, темно й німо. Тільки від дальнього краю хутора, де місцеві лояльно співіснували з ромами, п’яні волання. «Один раз в год… сады цветут…» А-а-а, таки не повиздихали. Дійшов до Петрового подвір’я, що воно городом у ліс врізалося, перестрибнув через огорожу, ніби хвіртка не для нього. До стайні. А нащо йому Петро? Гоцику з Петром про що базікати? Гоцик тільки на коней гляне…

У стайні кіньми не пахло. Брови звів, чиркнув запальничкою — порожньо. Тільки в куті сідла купою. Постояв хвилину-другу, наче намагався зрозуміти, куди коні поділися. Хотів було у вікно Петрової хати стукнути, гукнути: а коні де?!

— І нащо?.. — прошепотів, поплентався до Сейму. Довго сидів на березі річки — безпорадний, ошелешений. Був певен: варто лише відірватися від метушливого, безглуздого столичного життя, як відповіді самі впадуть у очі й серце. А воно щось… порожньо.

До Броньки повернувся зі світанком.

— О! Гоцик! — той ні сіло, ні впало. — За зустріч?

— Давай… — погодився на автоматі. Похмуро спостерігав, як Бронька риється на полицях, шукає заначку. Геть скурвився. Немите, брудне. Тхне, певно, обісцяні штани на ньому й висохли.

— Добре, що приїхав, — шарудів-балабонив. — Підемо теє… морди бити!

— Кому?

— А усім, кого перестрінемо. У мене якесь падло майно вкрало.

Геть нічого не помінялося у Нехаївці після трагічної загибелі Пані Козла. Гоцик усміхнувся дияволом, коцнув носаком по табурету, що він між ним і Бронькою стояв.

— То спробуй… Вмаж! — сказав. — Бо то я твою залізяку біля села під соснами покинув.