Биті є. Гоцик

— Зрадниця! — гукнула. Подерлася на гору.

Хлопці лишили в автівці рюкзаки, заспішили за дівчиною.

Вона дошкреблася до верхівки тої миті, коли перший промінь вранішнього сонця торкнувся блідих небес. Розсміялася.

— Дивіться!

Гоцик хитнув головою зачудовано, Ілії забило дух. Трійця стояла на високій вершині — від неї гори сповзали до зеленої долини. Розляглася, поділена виноградниками, ланами на акуратні, зелені квадрати. А за долиною до горизонту в білому мареві на увесь білий світ — безкінечне синє море. Марево прозорішало, розсіювалося, висвітлюючи небеса. На горизонті розгорілося невеличке гаряче полум’я, за мить охопило синю воду, і над морем зійшло сонце.

— Блін, радість… — усміхнувся Гоцик.

Ілія опустився на камінь. Мовчав, зачарований. Не зводив очей зі світила — підіймалося усе вище і вище.

Ізідора закинула голову, дивилася в небеса, дихала схвильовано і збуджено.

— Оце і є твоя мрія? — Гоцик проковтнув жадання, підійшов до Ізідори, торкнувся щоки.

Кивнула норовисто, побігла до автівки.

— Хто снідатиме?! — гукнула задьористо.

«А-а-а… Мучитимеш…» — здогадався Гоцик.

Посеред сірого каміння — біла серветка. На ній пляшка вина, надрізаний хамон, білий хліб, зелені з чорними оливки упереміш на пласкій пластиковій тарелі. Хоч натюрморт пиши.

— Ти красива… У тебе красива мрія, — Гоцик сидів на землі, азартно дивився на Ізідору: гра затягувала, Гоцик не звик програвати.

Дівчина розсміялася, відламала хліба, поклала на нього шматочок хамону, простягнула Ілії. Та дивилася на Гоцика.

— У мене багато мрій! Ця — тільки перша.

— Дякую, — Ілія знітився. — Розкажи… Про мрії.

Ізідора підхопилася, вказала на схід сонця.

— Отам… Як іти від сеї гори до моря напростець… На високому березі стоїть дивний замок з високою вежею, — вела, не помічала, як задихнувся Ілія, як хліб застряг у нього в горлі — закашлявся.

— З тої вежі щоранку можна посміхатися вранішньому сонцю, коли воно ще тільки виринає з моря.