Биті є. Гоцик

— Хочу… побачити той замок, — прошепотів Ілія.

— Я куплю його тобі, Ізідоро, — сказав Гоцик.

Кінець мандрівки щез, як біле марево в ранковому сонці. Покинута «Arosa» жовтогарячим боком сяяла посеред сірих скель. Вниз, до долини, спускалася невгамовна трійця.

Ізідора йшла посередині, мовби розділяла хлопців категоричніше, ніж усе, що могло роз’єднати їх до того. Ілія заздрісно косував на голого по пасок на драних штанях Гоцика: широкі плечі, вузький таз, рельєфні м’язи. Гарний, псякрев! Ілія би теж скинув футболку, та соромився худого непоказного тіла. Та коли на шляху трапився потічок, Гоцик упав у нього прямо в штанях, Ізідора підібрала поділ веселого довгого сарафана, пішла по воді, теж не встояв — скинув футболку, ліг спиною на камінне дно на мілині. Прохолодна вода омивала зморене тіло.

Ізідора підійшла до Ілії, нахилилася, повела долонею по плечу.

— У тебе такі пружні м’язи, Іліє, — мовила серйозно.

Ілія нічого не відповів, закліпав повіками безпорадно. Усівся у воді посеред потічка, непомітно скосив очі на власне тіло. Аж почервонів, так зрадів. Ізідора не брехала: довгі мандри не минулися, розвинули м’язи, розправили плечі, і хоч на зріст Ілія однаково програвав Гоцикові, та у всьому іншому…

Повеселішав. Бадьоріше закрокував.

— Вдягнися, опудало, — скептично порадив Гоцик, коли трійця наблизилася до невеличкого селища у низинці. — Бо люди злякаються…

— А Ізідорі подобається, — ляпнув Ілія.

— То й тягни її сумку.

Гоцик кинув біля Іліїних ніг дорожню сумку Ізідори, усміхнувся.

— А ти? — набундючився Ілія.

— А я… понесу Ізідору! — Гоцик підхопив дівчину на руки, посунув до селища.

Ізідора сміялася, кумедно дриґала ніжками, та врешті обійняла Гоцика за шию, схилила голівку на його плече…

Позаду волочив ноги Ілія, тягнув Ізідорину сумку, проклинав хитрого покидька. Нічого, нічого… Лише б скорше дійти до замку з вежею. Ілія сам купить його… Для себе. Й Ізідори. А Гоцик… Гоцика там не буде.

Дивна споруда, більше схожа на старовинний палац, постала перед мандрівниками лише на третій день після втечі з містечка. Самотньо стирчала на безлюдному крутому березі — тільки висока кругла вежа поряд.

До долини міцна кам’яна, сіра від віку будівля стояла задньою глухою стіною — тільки з одного невеличкого вікна на третьому поверсі можна було роздивитися і виноградники, і високі гори за узбережною долиною.

Фасад дивився у море. Півокруглі арки першого поверху означали широку терасу, великі квадратні вікна другого — затишні хазяйські приміщення, маленькі віконця кімнат третього поверху, певно, призначалися для слуг. Гоцик розгублено тинявся двором, що він обривався проваллям, спадав у прибережні, вічно мокрі скелі. Роздивлявся круглу вежу, більше схожу на мінарет, з якого муедзин скликає правовірних до молитов. Помітив чистий потічок — дзюрчав біля вежі, підмивав кам’яну стіну.

Ізідора уже тягнула Ілію всередину.