Биті є. Гоцик

Гоцик розправив плечі, рвучко подався до дверей. Зупинився. Підійшов до Ізідори.

— Мені треба йти… Пробач.

Ізідора погордливо підняла підборіддя. Примружила очі.

— Я з тобою!

Гоцик розгубився.

— Ти… вільна, — мовив якомога лагідніше. — Але я… не кликав тебе за собою.

— То поклич!

Ілія відчув, як задушливий гарячий вітер огортає його, несе у стрімкому вихорі вистражданих жадань.

— Підеш із нами, Ізідоро? — прошепотів збуджено.

Ізідора

Покрученою гірською дорогою від містечка геть мчав старенький «SEAT Arosa» 1999 року народження — компактний для лояльних, затісний для категоричних жовтогарячий хетчбек з трьома дверцятами. Вихоплював світлом фар із навколишньої темряви вигини кам’янистої ґрунтівки, підскакував, приземлявся жорстко, наче й не знав про існування амортизаторів.

Ізідора упевнено тримала кермо, не зводила очей з дороги. Поряд із нею супився похмурий Гоцик, на задньому сидінні в компанії двох рюкзаків і Ізідориної дорожньої сумки трусився схвильований Ілія.

Усього лише кілька годин тому, у затишній спальні гордої іспанки стався справжній революційний переворот. Гоцик сказав Ізідорі — прощавай. І поготів! Та Ілія раптом ляпнув: гайда з нами! Ізідора зіскочила на підлогу — стояла посеред кімнати нага і прекрасна, як богиня — кивнула не Ілії, Гоцикові: добре… І Гоцик уперше за весь час мандрів не насмілився заперечити. І тепер мордувався подумки: якого біса?! Куди?

«А й справді, куди?! — думав Ілія. — Кінець мандрам. Знайшли скарби, хоч хто б повірив… Просто книжку прочитав. І усі ж знали — тисячі й мільйони, та тільки я насмілився довіритися дивному сну і зрушити…» Спогади заперечували: усе сталося геть інакше. У вусі прошелестів чудернацький тарган, пообіцяв довести до алхіміка… А у скарби… У скарби Ілія не вірив аж до того дня, коли не побачив біля сикомора наївного пастуха Сантьяго.

Ілія сердився, дорікав собі: чи не однаково, хто погнав у мандри?! Головне, що скарби знайшли. А тепер… Тепер би розпрощатися із Гоциком. Хіба що попросити, щоб шкатулку мамину віддав. Чи викупити… А потім… Високий замок, прекрасна Ізідора…

Знічувався, косував на дівчину. Усе вийде. Гоцик брехати не вміє. Ляпне-таки: вибач, у мене свій шлях. А Ілія зазирне у чорні очі і скаже: не залишу тебе… Не все ж Гоцику.

Гоцик думав про інше. Вдивлявся у ясну ніч. «Куди вона рулить? — дратувався. — І не спитала: вам куди? Завела двигун, кивнула — сідайте, чеше навпростець…» Краєчком ока роздивлявся дівчину. Горда. Усе зрозуміла. Що захлинувся від спраглого жадання, не від кохання. А зробила, як сама захотіла. Ніби — дай часу, телепню, підкорю, й оком не змигнеш.

Усміхнувся: красива, зараза… Шкода, Ілія зарано приперся. Нічого… На найближчому привалі Гоцик відправить його… погуляти: досконало вивчити навколишній пейзаж, місцеву мову, звичаї і традиції чи просто зникнути на годину-другу… щоб не поспіхом…

Автівку вкотре трусонуло на дорозі. Гоцикові думки підскочили, трансформувалися дивним чином. «Навіщо так швидко?» — подумав. Згадав вічно п’яного філософа Моргана… «Іти, реально ворушити ратицями, аж поки страх не зникне… От тоді й зрозумієш, де твоє місце на землі».

Усміхнувся скептично. Йолоп придуркуватий… От Гоцик повернеться, купить пляшку, пояснить: до твого місця на землі ведуть не ноги — серце. А крокувати таки варто. Бажано босоніж, щоб відчувати силу землі. І допетрати врешті: ото і є та швидкість, з якою варто йти по життю. А швидше — то неприродна маячня, гріх, жалюгідна гординя і посміховисько.