Розділ «Частина друга Графиня»

Катерина не відповіла нічого на ту погрозу, тільки покривила лице й, оминаючи діда попід тином Товкача, попрямувала до воріт батьківської хати. А там на неї вже чекали Михасик і діти Назара, які відразу ж кинулись до неї з веселими криками:

– Катруню! Наша Катруня йде!

І вони, підстрибуючи, повели її до хати, вигукуючи кожен собі, що Катруня принесла їм панських гостинців. А в хаті вже дожидали її, стіл був заставлений мисками з варениками, картоплею із салом та шуликами, а святково вдягнена Домна тягнула з печі коровай. І Катерина, відчувши непевну гірку та незрозумілу печаль, подумала про те, що ніколи за своє життя не мала вона від родичів такої пошани, як зараз, хоч і батракувала на них від самого світу й до смерку. Та хіба коли, навіть на іменини, пекли вони для неї хоча б простенького пирога? Ніколи такого не було, і черговий день народження зустрічала вона мало не на голодний шлунок, нашвидку втамувавши голод куснем хліба, а далі хутчій бралась до роботи. Тепер же ж он як, мачуха й на коровай розщедрилась, і борошна білого десь роздобула.

Домна поставила коровай на стіл, витерла руки об фартушок і застигла нерішуче біля столу.

Катерина всміхнулась.

– Що ж ти, Домно, і не привітаєшся зі мною?

Домна несміливо всміхнулась у відповідь.

– Та стою оце й не знаю, як же вітатись мені, бо паню перед собою бачу, яку і язик всохне назвати просто Катрею.

Катерина махнула рукою.

– Та облиш. Для вас я Катрею й залишилась, та і яка з мене пані, читати ж бо ще не навчена, танцювати теж. Ось живу я тільки справді по-панському, устаю як сонце вже до полудня зверне й лінуюся страшенно.

Домна протерла для неї лаву рушником.

– Та хоч тепер відпочинеш. – Вона вказала на лаву. – Сідай, якщо не погидуєш, бо в такому вбранні не в наших злиднях сідати.

– А я ж і сама злидень, – похитала головою Катерина, спостерігаючи, як діти хапають брудними рученятами її тістечка та запихають до рота з виразом благоговійної насолоди. – Я спочатку теж цими тістечками так давилась, а потім наїлась. Ти приводь, Домно, дітей до палацу, нехай частіше смачненькому радіють.

Домна лупнула очима.

– Так пан же… незручно ж якось…

– За це не хвилюйся, усе зручно. А де це всі?

Домна боязко озирнулась на поріг.

Свекруха десь подалася ще зранку, нічого не сказавши, куди йде, а Назар із батьком поїхали по сіно, мають скоро повернутись. – Домна ще раз поглянула на поріг і швидко заговорила. – Ти, Катруню, не надто вір у ті її слова сльозливі. Вона ненавидить тебе, як і раніше, а мо’, ще й сильніше, через щастя твоє та Василя. А то надумала, не знать із чого, каже, піду до Катрі нашої, прощення попрохаю. Та то все через багатство твоє, бо не раз заводила вона розмови про те, що куди воно ото таке годиться, що дочка пані, а батьки в розваленій хаті живуть. Батька точила, аби йшов прохати в тебе нової хати, та батько в нас гордий, відмовився геть іти до пана милості цієї просити. Так вона сама надумала, бо вже люди почали їй в очі сміятись, що ж то вам пані-донька чепурнішої хатини не подарує, коли до себе не бере.

Катерина опустила очі. Занурена у своє щастя, вона й справді якось позабула про те, у якій хаті живуть її рідні. Одначе ниньки ще літо, і не так страшно, а от до зими вона б і сама про них потурбувалась.

– Та свекруха й не думала б миритись, коли б не панство твоє, – казала далі Домна, нарізаючи білий хліб і поглядаючи одним оком на двері. – А люта ж яка вона зробилась, заживо мене поїдає, бо не лишилось нікого в хаті. Якби ти знала, Катруню, як я тепер страждаю, хоч ізнову біжи до Кагамлички.