Розділ «Частина друга Графиня»

– Саме ви нам і потрібні, пані!

– Господи, навіщо ж?

– А то вже не ваше мелеться.

– Відпустіть! Зараз сюди прибіжить мій чоловік!

Харцизи знов загиготіли.

– Не встигне, пані!

Вони накинулись на неї вже втрьох, і хоч як Катерина пручалась, і хоч як яро боролась, кусаючи нападників, але що могла вона, слабка жінка, супроти дужих чоловіків? За п’ять хвилин вона була вже сповита міцною мотузкою, рота їй зав’язали смердючою брудною хусткою, а на додачу ще й лантуха накинули на голову. І кудись понесли, грубо лаючись поміж собою, що треба, мовляв, поспішати, допоки малі бісенята не притягнули сюди того пана та його челядь. Потім Катерину підкинули вгору, і вона зрозуміла, що то її на коняку закидають, щоб кудись везти. Але ж, усі святі угодники, навіщо ж вона комусь здалася, що з неї брати?

Хтось скочив на коня позаду неї.

– Тепер пан сотник буде вже мною вдоволений, ось поглянеш, Петре, – пролунав зовсім поряд хвалькуватий молодий голос, примусивши Катерину захолонути від жаху.

Пан сотник!

Пан сотник Яковенко!

То он хто підіслав оцих волоцюг, щоб вони викрали її майже з-під дому Криштофа, і ці волоцюги не випадкові злодії, вони чатували на неї, стерегли її, аби таки вхопити, й ось ухопили, щоб воскресити той жах її життя, який звався сотником Яковенком. Господи, захисти й помилуй! Що ж зробить із нею ця людина, яка побила її біля річки? На саму лише згадку про те в неї стигла кров, а все тіло наливалось важкістю. Тепер вона знала, куди її везуть, але знання те було таким жахливим, що краще б і не знати, бо ж невідомо, чи повернеться вона коли ще до рідного села та що надумав зробити з нею той сотник.

– Криштофе, любий, урятуй мене, – шепотіла вона тихо в смердючий залатаний лантух, уже мало не задихаючись від смороду затхлої риби, що йшов від лантуха, і тихі сльози страху котились по її личку.

Коні раптом стишили хід, і Катерина, яка задрімала важкою марою, а не сном, відразу ж прокинулась і трохи не закричала, побачивши перед собою напівтемряву, крізь яку пробивалося слабке світло. Та потім згадались їй незнайомі волоцюги, її втеча та слова одного з них, що пролунали для неї як вирок. Слова, у яких згадувався сотник Яковенко. Проклятий той сотник, який ніяк не бажав дати їй спокій, який паскудив її життя своїми брудними пазурами.

Викрадачі її разом зареготіли, і коні зупинились.

– Ну, Тарасе, ти молодець! – забубонів зовсім поряд хрипкий, простуджений голос. – Тепер пан сотник ще більше тебе поважатиме, будеш йому вірний, то більший шмат матимеш. Та й справді, хлопець ти відданий, досить уже тому Точію робити із себе заступника.

Молодший голос схвально відгукнувся:

– Таж, певно, Петре, що досить. Давай, допоможи мені зняти цю пані та віднести до хати, нехай тепер мати з нею возиться.

Тіла Катерини торкнулись чужі руки.

– А пан сотник скоро повернеться?