Розділ «Частина друга Графиня»

– Я не тримаю на вас зла.

Мальчиха похитала головою.

– Але ж і не пробачаєш?

– Для того щоб пробачити вам, мені потрібен час, – призналась Катерина, хоча й сама не була певна того, що з часом зможе вибачити мачусі.

Мальчиха зітхнула.

– Та хоч зла не тримаєш, і на тому спасибі, – миролюбно подякувала вона, озираючись по кімнаті. – А яка ж то ти тепер пані стала, у розкошах яких живеш, аж не віриться. Михасик усе питає, а де це Катруня, чого до нас не приходить, чи, може, її пан не пускає.

– Чому ж не пускає? – здивувалась Катерина. – Я його дружина, а не кріпачка, вільна робити все, що схочу. – Катерина не стала додавати, що не приходить до рідної хати саме через неї, що не хотіла б бачити саме її після того, що наговорила вона над тілом Василя.

Килина докірливо похитала головою.

– Гордуєш уже нами?

– Ні, не гордую. Я завжди буду пам’ятати, із якого я роду.

– То приходь, Михасик зрадіє, та й Домна вже скучила за тобою, а сама прийти не наважується, чомусь до тремоту боїться вона цього палацу й пана боїться, чи не лихий.

– Ні, Криштоф не лихий.

– Ой, – Мальчиха махнула рукою, – а ось я його теж боюся, він удававсь мені таким суворим, коли гарцював на тім своїм коняці. – Вона помовчала, переступаючи з ноги на ногу тими своїми святковими чобітьми, які все одно серед розкошів панської вітальні гляділися злиденно. Катерина відчувала в ній якусь нещирість, мов оте її каяття було неправдивим, та й каялася вона тільки на словах, а серце як було лихим та чорним, таким і лишилось. Вона й сама не знала, що заважало їй повірити в щирість слів мачухи, а повірити не могла. – То ж як, Катруню, чи прийдеш ти до нас?

Катерина пройшлась вітальнею.

– Так, прийду, коли ви просите.

Мальчиха, здалося, полегшено зітхнула.

– А коли?

– Та завтра й прийду.

– Ой, приходь, ми з Домною тебе будемо чекати, смачненького приготуємо, хоча що тобі наше смачненьке, ти в панів уже й не до такого звикла, по-панському їси, із білим хлібом.

Постоявши та побалакавши отак, Мальчиха нарешті пішла, а Катерина ще довго сиділа в кріслі, замислено роздивляючись візерунок килима. Чого, із якої речі мачуха раптом зробилася такою ясочкою? Як не крутила вона це питання, нічого на думку не спадало, окрім того розуміння, що все це через гроші. Злякалась, певне, лисиця, що через прокльони Катерина й копійчини не попрохає в пана-чоловіка для родини своєї злиденної, побоялась лишитися в злиднях, маючи за родичку саму паню, от і прибігла каятися та вибачення просити. Та Катерина й без того вибачення допомогла б батькові, бо хата в них чи не найбідніша в селі, стріха не латана, стіни ледве тримаються.