Розділ «Частина друга Графиня»

– Ні, жодного права я не маю.

Ірина Саввівна хотіла сказати ще щось, але не встигла, бо до вітальні, як завжди, за звичкою без стуку увірвався Тарас. Червоний ніс і блукаючий погляд блискучих очей красномовно вказував на те, що він уже встиг випити улюбленої після нічного чатування, коли стеріг будинок від циган.

– Пані графине, до вас прийшли! – гаркнув він за звичаєм, при цьому смачно гикнувши й примудрившись уклонитись пані Гнатовській.

– Хто?

– А мачуха ваша.

Катерина поглянула на нього вражено.

– Мачуха? Моя?

Тарас покривився.

– Та ж не моя. У мене й мачухи ніколи не було, а мати давно на кладовищі спочивають та мене дожидають.

– І де вона?

Тарас почухав потилицю.

– Та я оце ж подумав, куди мені її вести. Наче ж родичка панська, треба б із пошаною до вітальні супроводити, а тоді й думаю, е ні, хай їй грець, тій бабі, селом такі чутки ходили, що вона з вас знущалась, то й нема чого перед нею вклонятись, хай шелепа на кухню.

– Добре, приведи її сюди.

Тарас ізнов покривився.

– Ага, пані графине.

Його хитрувата пика зникла за дверима, а Катерина з похмурим виглядом пройшлася вітальнею, не розуміючи, навіщо прийшла мачуха. Останнім часом вони зробилися ще більшими ворогами, ніж були, і смерть Василя проклала між ними безкінечну прірву. Катерина й подумати не могла, що мачуха насмілиться прийти до неї, до панського дому. І навіщо? Що ж подіялося такого, що вона ладна забути про свою ворожнечу?

Ірина Саввівна підвелась з отаманки.

– Із цього п’яного Тарасового верзіння я зрозуміла те, що ви не надто в гарних стосунках зі своєю мачухою, – промовила вона, із цікавістю поглядаючи на спохмурніле лице Катерини.

Катерина гірко всміхнулась.

– Це ще м’яко сказано, – сумно відповіла вона, зітхнувши. – Але, вибачте, я б не хотіла розповідати вам про наші з мачухою негаразди, воно нікому не цікаве й не потрібне.