Розділ «Частина друга Графиня»

– Груба пані, а я ж допомогти хотіла.

– Як?

– Звести суперницю, щоб і сліду її не стало.

Катерина відсахнулась.

– Ви що! Це ж гріх великий, – захитала вона головою й, висмикнувши долоню з холодних циганських рук, побігла в густу темряву, застогнавши від болю, коли боса нога боляче наступила на камінець. Услід їй лунав голос циганки.

– Пані, бережись вогню! Смерть чатує на тебе у вогні!

Ці страшні слова ще чулись Катерині, коли промайнула вона садок, і полинула ген до річки, у просторе поле, і бігла, не відчуваючи під собою ніг, мов гнала геть її якась невидима сила. Стерня від скошеної трави колола ноги, та вона не відчувала того, біль у серці був набагато сильнішим. А воно горіло, поломеніло її серце, докоряючи собі, що дозволило покохати пана, знаючи, що це почуття приречене від самого свого початку, бо різні вони і йому потрібна не вона, просто він того ще не збагнув, а ось мати його збагнула це давно, тому й привезла Настуню, яка була б для неї найгарнішою невісткою.

Утративши врешті сили, Катерина спіткнулась і впала на теплу стерню, охопила лице руками й заридала вголос. Вона знала, серцем чула, що не може бути все настільки легким та щасливим, ні, тільки не з її вдачею, проклятущою та нещасною. Що не кажи, а як нема талану в житті, то вже ніколи й не буде. А кохання до Криштофа було відчайдушною надією на щастя, надією, що має померти. Завтра буде новий день, зійде нове сонце над Борисами, і вона дасть чоловікові волю, відпустить його, якщо він забажає, хоч би як боліло їй серце від того, хоч би якої туги воно сповнювалось, бо не має вона права лишатися дружиною графа, вона проста кріпачка від народження й місце їй не в палаці, а в злиденній батьковій хаті.

– Катарино!

Далекий голос Криштофа долинув до неї скрізь ридання, і Катерина напружилась, змовкла та застигла, дослухаючись, чи не почувся часом цей поклик його серед ночі. За мить пролунало знову:

– Катарино! Де ти?

Криштоф! Так, це його голос, і він шукає її, покинувши той пристрасний Настунин танок. На мить жагуча надія засліпила очі Катерини, й вона ладна була вже підвестися й крикнути, де вона, але холодний розпач знову заволодів нею в настирній ненажерливості, й Катерина знов упала на землю, тихенько заплакавши, не зважаючи на колючу стерню, яка дряпала її дівоче лице. А Криштоф усе гукав.

– Катарино!

Вона ж мовчала, уперто мовчала, та він усе одно знайшов її. Заплакана та нещасна, вона нишком лежала на землі. Катерина здригнулася всім тілом, коли її тремтячих плечей торкнулися теплі долоні й поряд пролунав його рідний голос.

– Катарино, Господи, що сталося? Тебе хтось образив? То ті цигани, скажи, люба, і за хвилину сліду їхнього тут не буде.

Катерина гикнула.

– Катерину ніхто не ображав, окрім неї самої. Не хвилюйтеся, пане графе, і не звертайте уваги на цю дурну дівку…

– Люба, я не розумію…

– А що тут розуміти? – зле відгукнулась Катерина й умить звелася на ноги. – Ми припустилися з вами помилки, пане графе, коли стали до шлюбу, дарма що все село гуділо, що пани з кріпачками не одружуються. Я повірила вам, думала, що потрібна вам і зможу зробити вас щасливим, та гірко помилилась. Не така дружина вам потрібна, я це зрозуміла, хоч і пізно зрозуміла… – задихаючись від сліз, Катерина змовкла, спостерігаючи, як у темряві перед нею підіймається висока постать чоловіка, а серце завмирає від кохання до нього.

Криштоф глибоко зітхнув.