Розділ «Частина друга Графиня»

– Хоч за чесність спасибі, – прошепотіла тихо й пішла, сковзнула мов тінь по пишній вітальні та зникла за дверима. Яковенко ж тільки зітхнув, через розчинене вікно зустрівшись поглядом із очима сина, у яких застиг мовчазний докір.

Він зовсім не звернув уваги на те, що дружина зачинилася у своїй кімнаті й не вийшла до вечері, бо з Магдою таке бувало не раз і він уже якось звик до нападів її поганого настрою та сумної сльозливості. Тому досить спокійно поласував із Богданом доброю вечерею, насолоджуючись смаком чудово запеченої домашньої гуски, ситними варениками з потрібкою, картоплею в кожушках і молочними драглями, які шанувала Магда.

Щойно вони закінчили з їжею, вечірню тишу дому розірвав несамовитий жіночий крик. Богдан перший підхопився з місця, Макар за ним, і вже в передпокоях вони наткнулись на молоду прислужницю, Магдину покоївку, яка бігла до них із блідим, наче смерть, лицем.

Макар ухопив дівчину за холодну руку.

– Чого волаєш, дурна дівко?

Дівчина поглянула на нього наляканими очима.

– Пані…

– Що твоя пані?

– Повісилися, – мертвим голосом зашепотіла покоївка й важко звалилась на руки сотника.

Так він і зостався удівцем, утративши разом із дружиною й сина, бо Богдан відтоді помітно охолов до батька, уважаючи його винним у смерті матері. Він не дорікав, а навпаки, мовчав, та те його мовчання було набагато гіршим для Макара від словесної докори. Інколи йому здавалося, що це помста Магди за те, що він, холодний до неї чоловік, зманив сина на Січ, і стала поміж ними невидимою тінню, привидом, одібрала в нього сина, як він сам одібрав його колись у неї.

Волоцюги знову голосно зареготіли, і сотник проблимався, виринаючи зі спогадів. Вісім років минуло, як не бачив він свого сина, вісім років одмикує Богдан від зустрічі з ним, пропадаючи десь на Січі. Щоправда, звикся Яковенко вже з тим, і сум за рідним вже не так гризе його. А гризе тепер зовсім інше. Та зрадниця зеленоока ніяк із думки не йде, заполонила собою всі його мрії. Вона повинна належати йому, хай там що, а він од свого не відступиться.

– Тарасе, – гукнув він до молодого парубка в подертій старій свитці, сина померлого нещодавно Микити Рогозника. Цей темночубий хлопець був єдиним з усієї ватаги, кого хоч трішки поважав сотник, а парубок за те віддячував йому вірністю. – Ходи-но сюди.

Тарас жваво підхопився на ноги.

– Так, пане Макаре.

– Дорогу до Борисів пам’ятаєш?

– Пам’ятаю.

– Зможеш знайти там бабу на ймення Килина Мальчиха?

– А чого ж не зможу, язик у мене є.

Яковенко вдоволено всміхнувся.

– То добре. Лягай зараз спати, а завтра, як зійде сонце, вирушиш до Борисів. Мальчиха та, баба жадібна, дам грошей, а ти ще пообіцяєш, скільки скаже. Усе дам, тільки нехай виманить Катерину за село.