Розділ «Частина друга Графиня»

– Та клич уже!

– Ага.

Червонопика голова Тарасова вмить зникла за дверима, а Настуня покривила своє гарне лялькове личко, закліпавши очима.

– Ізнов цей німець! Так, він досить кумедний, але я маю вам сказати, що мені він не до вподоби. Оця його звичка тягнути слова, підпускати очі під лоба…

– Він Криштофів товариш.

– Та все одно. Ось була б я дружиною графа…

– Але ж ви не його дружина, – почула Катерина свій холодний голос і не втямила, як зірвалися з її вуст ці слова. І кого здивували вони більше? Чи цю викохану панами примхливу красуню, а чи її саму, колишню кріпачку, яка заговорила вже справжньою панею й сама чомусь налякалася цих своїх слів.

Відповісти пані Горобецька не встигла. Двері відчинилися, й стрімкою ходою до бібліотеки увірвався доктор Франц. Він кинувся до Катерини і, справді закотивши очі під лоба, проказав:

– Катарін, сонц мій, є дужє радій.

Катерина всміхнулась, спостерігаючи, як гарячі вуста лікаря Франца торкаються її руки.

– Навзаєм, пане лікарю.

– О, яка я є пан для вась? Для вась, мій Катарін, я є тілко Франц, так, тілко Франц.

Як виявилось, лікар завітав до них у гостину, дізнавшись про що, Настуня відразу ж закотила очі, а ось Катерина зраділа. Цей дивакуватий німець подобався їй набагато більше за саму пані Горобецьку, бо в ньому вчувала до себе зичливість, сердечність, незважаючи на цю його кумедну вимову. І вільніше зітхнула, коли пані Настуня вкотре насмішкувато закотила очі й уже зібралась іти, та зупинилась і обернулася біля самого порога.

– Забула сказати. Ірина Саввівна запросила на вечір циганів.

Катерина спохмурніла.

– Навіщо?

– Щоб розважити нас! – кинула Горобецька й павою випливла геть із бібліотеки, погойдуючи спідницею сукні.

Пані Гнатовська й справді запросила до маєтку циганів, і надвечір вони галасливою юрбою розташувались біля мосту. Дід Тарас, ураз вивітривши весь хміль, із заклопотаним виглядом бігав біля будинку й бурмотів щось про тих злодюжок циган, що то такі люди, мовляв, тільки відвернешся, геть усе з господи панської повиносять.

А от пані Гнатовська з Антуаном і їхнє молоде товариство раділи, як ті справжні діти. За вечерею тільки й було розмов, що про тих циган, а Настуня Горобецька, та й узагалі дивовижно розквітла, зрадівши чомусь так, що її світло-зелені очі засяли коштовними смарагдами, і така вона була гарна цього вечора, що в серці Катерини почала ворушитися холодна змійка чогось неприємного. Невже ревнощів? Уже супроти своєї волі спостерігала вона за тим, як погляне на цю пишну та квітучу красу Криштоф, дивилась, чи не промайне в його очах щось таке, від чого душа її захолоне, коли побачить, роздивиться вона раптом той вогонь, що для неї однієї він має горіти. І нічого не здужає вона сказати, бо він панського роду, а Катерина не навчена перечити панам, хоч і сама стала панею, та несправжня вона пані, а мов злодійка, украла ім’я графині Гнатовської, що має належати іншій, високородній панянці на зразок цієї Настуні, але аж ніяк не злиденній кріпачці. Ревнощі, густо засіяні білою ручкою Настуні в Катерининім серці, вже почали давати рясно свої плоди: вона ревнувала його, відчуваючи, наскільки неприємним є для неї кожен погляд, що торкався Настуниного лиця, її пишної, квітучої краси, і Катерині вже здавалось, що Криштоф милується цією пані, милується й міркує про те, яка б то гарна вийшла з неї графиня Гнатовська, та й чи не жалкує він уже про те, що побрався так спішно з простою кріпачкою. О, думки ці, гіркі та пекучі, усю вечерю жалили їй серце, і ледь витримала вона ту кляту вечерю. Не маючи сили проштовхнути навіть кусень хліба, просиділа вона, слухаючи веселий, щасливий сміх вродливої пані й відганяючи пекельні думи. І піднялася із-за столу геть голодною, уникаючи погляду чоловіка, але не уникнувши його теплих рук у коридорі.

– Що з тобою, люба? – запитав її Криштоф, але не поцілував, як робив це завжди, і це теж боляче вкололо її запалене незнайомим почуттям ревнощів серце.