Розділ «Частина друга Графиня»

Катерина спробувала всміхнутися.

– Нічого.

Але Криштоф не відпускав Катерину, намагаючись зазирнути їй в очі.

– Ти чомусь сердита?

– Ні, зовсім ні.

– Це через матір, правда? Повір, я понад усе у світі бажав би залишитись тут із тобою вдвох, та не виганяти ж мені весь цей табір веселих материних друзів, а разом із ними і її саму…

Катерина яро захитала головою.

– І не треба. Пані Ірина мені зовсім не заважає, просто мені потрібен час, щоб звикнути до всього цього, навчитися бути рівною тим людям, які мене оточували за столом. А це важко для мене, простої дівчини, це поки що дуже важко, зрозумійте!

– Розумію. – Він нарешті поцілував її, і тепло надії яскравим променем торкнулося серця Катерини. – А ходімо й ми сьогодні ввечері подивимось на танці тих циган.

– Ходімо.

– І ти чула, що казав Антон? Що циганки танцюють особливий танець і танцюють вони тільки для свого чоловіка.

Серце Катерини забилось.

– Так.

– Станцюй для мене, – тихим, ледь помітно хрипким голосом прошепотів Криштоф, і Катерина відчула, як слабшає під його пильним поглядом, і забулася вмить пишна постать Настуні, і відчула вона себе знову господинею його серця, знову потрібною йому.

М’який, теплий літній вечір почав поволі переходити в сутінки. У садку заспівали цвіркуни, а в напоєних спекою оксамитово-темних небесах з’явився ріг золотавого молодика, що мало не пірнав у стихлу Кагамличку. Там, на березі, за панським садком, уже горіли великі яскраві вогнища та було чутно пронизливо-солодкий, гарний спів молодих циганок.

Катерина, ще як виходила з будинку, наскочила на діда Тараса, який згорбився на східцях.

– Діду, що ви тут робите?

Дід Тарас поважно закректав.

– Відомо, що. Стережу дім.

– Від кого?