Розділ «Книга III Шулма»

– Хто помітить? – якось аж занадто безневинно поцікавився Уламок.

– Вони, – трохи розгубившись, відповів я. – Ці… Дикі Леза. І воїни Джамухи. Не бачиш, чи що?! Он їх тут скільки… Навіть баранів із собою пригнали!..

І справді, з південно-західних пагорбів чулося відчайдушне бекання.

– Баранів… – задумливо проскрипів Дзю. – І не витримав. – Самі ви барани однорогі! Куди ви дивитеся?! Он туди дивитися треба, куди я дивлюся!..

Ми подивилися.

До нас ішов білявий велетень Амбариша, одягнений у немислимо кошлаті шкіри поверх свого звичайного одягу, а Вогненний Меч Ґвеніль розлігся на його плечі; і сяяв еспадон, слід завважити, на весь клинок, анітрохи не бентежачись навколишнім юрмиськом.

Заради Нюринґи – що, у такому разі, тут відбувається?!

– Фальґриме, Ґвенілю, що все це означає? Кого ви сюди привели?!

– І знову не туди дивитеся, – повчальним тоном повідомив Дзютте. – І не в того запитуєте. Ви краще в Махайри запитайте, у Женця нашого Бронзового! Он він за Ґвенілем ховається – боїться, напевно… А якщо боїться – отже, у нього й треба запитувати!

Не те щоб Махайра справді чогось боявся, але чомусь щосили намагався залишатись якомога непримітнішим – тільки від Дзю не сховаєшся, хоч за Ґвенілем, хоч за ким, і довелося Махайрі разом із Діомедом іти до нас.

– Де це ви, – запитав я, – лусни вас Небесний Молот, пропадали?!

– Ти розумієш, Єдинороже… – почав було Ґвеніль не дуже впевнено, але тут його перервав Махайра, а потім його, у свою чергу, перервав Ґвеніль, а Діомед із Білявим узагалі говорили, не перестаючи й майже одночасно…

Загалом, як зрозумів Я-Чен із цього гамору, все відбувалося ось як.

Доки ми з Ченом і Куш-тенгрі шаманили, ми геть забули, що у світі існує ще хтось і щось, крім нас самих, і що наші ориджити з їхніми Дикими Лезами якось жили й до зустрічі з нами. Тобто, ми зовсім не подумали, що в дітей Ориджа тут є родини; але самі ориджити про це ні на хвилину не забували. І оскільки безпосередньо до Асмохат-та й Пресвітлого Меча вони звернутися не зважились, то звернулися спершу відповідно до Фальґрима-ецеге з Ґвенілем Могутнім і Діомеда-ецеге з Махайрою Хитромудрим.

Так… схоже, тут своя ієрархія склалася, на вершині якої Асмохат-та й Пресвітлий Меч сяють, і звертатися до них із дрібницями не слід, а оскільки для божеств усі мирські справи – дрібниці, то… Знайшли до кого звернутися, позашлюбні діти Ориджа!

А ось наші друзі-приятелі одразу вирішили допомогти в цій педантичній справі, підтвердивши, що не варто турбувати Асмохат-та й Пресвітлого Меча з такого незначного приводу.

– Просто зворушлива дбайливість! – мовив Уламок. І сталося неймовірне: Фальґрим із Діомедом зашарілися, почувши це в Ченовому перекладі, а Ґвеніль із Махайрою зніяковіло брязнули за мить до того, оскільки перекладу не потребували.

…І ось великі герої, що персоніфікували союз сили й розуму (еспадон із Женцем витерпіли й цю перлину творчості невгамовного Уламка), разом із ориджитами і їхніми Дикими Лезами пішли звільняти родичів Кулаєвого племені, яких узяв заручниками Джамуха. І віддав під нагляд численному племені маалеїв.

«А слова які, – понуро подумав я. – „звільняти“, „взяти в заручники“… маалеї, тим паче, якісь! А головне, що нам із Ченом слова ці навіть особливо дикими вже не здаються! Звикаємо, чи що? Ой, звикаємо… що ж у тобі такого, Шулмо?!.»

…Отож, незабаром біля місць звичайних осінніх кочовищ племені маалеїв з’явилися двоє кабірців і двоє Звитяжців, а також дюжина ориджитів із приблизно двома десятками Диких Лез.