Розділ «Книга III Шулма»

Цього Я-Чен перекладати для Чин не став.

А Вовча Мітла – вона й раніше не звертала на Дзю особливої уваги.

4

…Уночі я прокинувся від дивних звуків поза нашим наметом, але зовсім поруч.

Напіводягнений (або напівроздягнений) і похмурий спросоння Чен – Вовча Мітла й Чин ночували сьогодні окремо, і ми внутрішньо винуватили в цьому Хаміджу – нечутно підхопився, підняв мене з повстини, і ми виглянули назовні.

– І що там? – невдоволено пробурчав Уламок, а я ще подумав – чи не занадто ми безтурботні, що дозволяємо собі подібне невдоволення?

Біля намету бродив Куш-тенгрі з Чидою в руках. На нас вони не звернули ані найменшої уваги. Не до того було. Неправильний Шаман погладжував Чиду Хан-Сеґрі вздовж ратища й щось захоплено розповідав їй – занадто швидко, щоб Я-Чен устигав розуміти. Так, п’яте-десяте… Але це було неважливо, тим паче, що Чида теж не могла розуміти шамана, вона навіть чула його не так, як Придатки чують один одного, а так, як чує Звитяжець Придатка, і це неможливо пояснити, та й не потрібно пояснювати… Вони не чули одне одного, не розуміли одне одного, а Куш-тенгрі, сива мудра дитина, все казав щось крізь ніч, і Чида відповідала йому – невлад, перебиваючи, одночасно мовлячи про зовсім різні речі, про Шулму, про Кабір, про печалі й радощі, про відкриття нових світів усередині себе й про палючий вогонь Масуда…

Вони розмовляли.

І я не посмів їх перервати.

Ми тихо зайшли в намет, лягли на повстину, і навіть Дзю не вимовив ні слова.

5

Усе було, як звичайно.

І прокинулися ми з Ченом одночасно, і розбудив нас звичний шум: брязкіт Диких Лез, голоси Звитяжців і людей, кінське іржання й тупіт…

«Ото вже ні, – подумав Я-Чен і взявся неспішно одягатися. – Ми тепер учені! Знову, мабуть, розважаються зранку!..»

У мене з одяганням клопоту особливого не було: сковзнути в піхви – справа нехитра; зате в Чена…

Одне слово, минуло таки чимало часу, перш ніж ми нарешті вибралися з намету.

І побачили.

Табір був повен своїх і чужих Диких Лез, навколо юрбилися якісь незнайомі шулмуси, шулмуски й шулмусенята, прагнучи одне одного перекричати (втім, для нас із Ченом і свої, й чужі були на одне лице!), і всіх їх було не багато, а дуже багато – разом із кіньми, візками, поклажею…

«Захопили, – мигнула очманіла думка. – Проспали водойму! Ось вони, люди Джамухи й Дикі Леза Чинкуеди! Зараз помітять нас…»

Останні слова я вимовив уголос.