Розділ «Книга III Шулма»

І на чолі – юний Кулай-нойон.

Це, бач, супроти цілого племені, якому діти Ориджа й у кращі свої дні поступалися чисельністю втричі…

Фальґрим заговорив був щось про те, що справжній чоловік ворогів не лічить, але Чен жваво обірвав Білявого, запропонувавши справжньому чоловікові не ухилятися від оповіді.

…Скільки ми потім не сперечалися з упертим Дзю на тему, кому більше щастить – героям чи дурням – але нашим приятелям безсумнівно пощастило: маалеїв на місці не виявилося. Ориджити одразу ж обнюхали прилеглий степ, і це їх аж ніяк не втішило: маалеї невідь чому зібралися й рушили до ставки гурхана Джамухи.

І Мої-Ченові друзі не придумали нічого кращого, як поїхати слідом.

І поїхали.

Швидко-швидко.

І наступного дня їм знову пощастило (ображений Ґвеніль заявив, що пощастило саме маалеям, але Махайра запобігливо зашелестів, і еспадон замовк, давши змогу продовжувати Женцеві).

Як виявилося, нетерплячі маалейські воїни зі своїми Дикими Лезами поскакали вперед, а герої-визволителі наздогнали їхній обоз: скрипливі візки з нехитрим і хитрим шулмуським скарбом, галасливі вівці, крикливі діти – а також жінки, старі й підлітки, у тому числі й з родин ориджитів-заручників.

Охороняли все це строкате, голосне й повільне збіговисько всього вісім молодих Диких Лез із настільки ж молодими Придатками-маалеями.

Коли обоз зупинився, першим до маалейських охоронців під’їхав Кулай – беззбройний на знак миролюбства – і взявся віщати недовірливо притихлим маалеям про великого Асмохат-та, а насторожено оголені Дикі Леза слухали переконливий свист Ґвеніля й Махайри, що затіяли нехитру Бесіду.

Незабаром красномовство Кулая вичерпалося, і йому на підмогу поспішив старий хитрун Тохтар-кулу. Доки Махайра вів Бесіду з Ґвенілем, спричинивши загальне замилування, а ориджитські Дикі Леза з криком намагалися вбити в нечищені маалейські клинки істину про Великого і Єдиного Пресвітлого Меча («Убити?» – перепитав я, але Ґвеніль удав, що не розчув), Тохтар-кулу спішився, незворушно підійшов до найближчого візка й витяг із нього чийсь кобиз – отой ціпок зі струнами, здатний народжувати такі улюблені шулмусами звуки, схожі на скрип немазаного воза й водночас на нявчання кота, що прищемив хвіст.

– Поганий кобиз, одначе, – пробурчав Тохтар-кулу й махнув рукою. – Та нехай… який є.

І за мить просто очманілі від такого нахабства маалеї почули «Джир про Асмохат-та» у виконанні солов’я степів, старого Тохтара.

Джир цей Тохтар, недовго думаючи й беручи приклад із Діомеда, майже складав на ходу, опускаючи несуттєві з його погляду подробиці й додаючи до Моїх-Ченових діянь безліч нових подвигів. Тим паче, що чутки про появу Асмохат-та якимось незрозумілим чином уже рознеслися по степу, і зайві подвиги у викладі Тохтара виявилися дуже доречні!

А наостанок, як повідомив мені звеселілий Махайра, еспадон Ґвеніль Могутній геть-чисто зіпсував два чи три вози, причому останню голоблю перерубав не впоперек, а мало не вздовж – у що було тяжко повірити, знаючи швидкого на вигадку Махайру.

Так чи інакше, маалеї й Дикі Леза (включаючи шулмуських підлітків, що пищали від захвату, зойкальних жінок і сивобородих патріархів, що схвально цокали язиками) швидко перейнялися величчю Асмохат-та й Пресвітлого Меча, а оскільки доганяти своїх родичів і повідомляти про викрадення ориджитських родин було для воїнів-маалеїв ганьбою – то й ув’язалися молоді маалеї зі своїми Дикими Лезами, а заодно й з маалейським обозом за визволителями й звільненими до священної водойми, щоб побачити й прилучитися…

– Гаразд, – перервав Я-Чен балакучих оповідачів. – Це все зрозуміло, але барани! Барани звідки?! Їх маалеї теж у заручниках тримали?!

– Як – звідки? – здивовано дивилися на нас герої. – Це ж здобич! Ти шулмусів своїх чим годувати збираєшся? – а вони, знаєш, які ненажерливі! Ото й прихопили ми отару-другу! Там, за пагорбом, ще одна отара є…

Дзю блиснув гранями й розреготався.