Розділ «Книга III Шулма»

І я не знайшов нічого кращого, як повторити сказане Уламком.

Шаман довго мовчав.

– Можливо, можливо, – нарешті вимовив він із дивним тремтінням у голосі. – Тепер я готовий повірити в це… Але не вірю. Ти не сердишся?

– Ні.

– Тоді… тоді чи не дозволиш ти мені все-таки глянути на твоє минуле? На минуле твого нинішнього втілення?

– Дозволю.

І я втретє простягнув йому Єдинорога – ні, це Єдиноріг сам потягнувся до Неправильного Шамана.

…Цього разу я йому показав. Я розкрився, і ми пішли в Кабір, Кабір Бесід і турнірів, яскравого одягу і збройових зал; милувалися підставками для Звитяжців і слухали пісні мандрівних чангірів, ми дихали жаром кузень і творили Церемонію Посвяти, ми міряли моє життя вздовж і впоперек, життя до блискучого півмісяця Но-дачі, життя, до країв наповнене дзвоном Звитяжців, готових радше вмерти, ніж пролити кров; ми були там, удома…

Я не міг більше залишатися там, знаючи, що я – тут.

І повернувся в намет.

– Я знаю, хто ти, – повільно й суворо вимовив Неправильний Шаман. – Ти не Асмохат-та. Ти більше, ніж Асмохат-та. Ти жив у раю і зумів добровільно піти з нього. Я буду називати тебе цим ім’ям, а істина нехай залишиться між нами.

– Сьогодні ми дивилися минуле, – сказав Куш-тенгрі. – Завтра ми будемо дивитися майбутнє, – сказав він. – Так? – запитав він.

– Так, – відповіли ми втрьох.

3

…Ще один день завершився – один із незліченної низки днів, що були до нас, за нас; будуть після нас.

Табір засинав. Багаття ще горіли, про щось розмовляли кілька людей, які сиділи біля одного з цих багать, але більшість наших (я подумав «наших», усміхнувся, згадав про «ненаших», які можуть незабаром з’явитися поблизу, і перестав усміхатися) вже пішли в намети – відпочивати. Налетів порив холодного, пронизливого вітру, я мерзлякувато пощулився й глянув на небо. Звідти на мене байдужно дивилися холодні колючі зірки.

Звитяжці небес.

Щось тепле й м’яке опустилося мені на плечі, і я спочатку навіть не зрозумів, що це таке й звідки воно взялося. А потім виявив у себе на плечах хутряну доху, повернувся й побачив Чин, одягнену точнісінько так само; певно, Чин уже якийсь час стояла в мене за спиною.

– Чин… – доволі нерозумно вимовив я й притягнув її до себе, намагаючись… так, нічого особливо мудрого не намагаючись, лише обійняти мою маленьку грізну Чин.

І зірки в небі трохи пом’якшили й потеплішали.