Розділ тринадцятий Муха в окропі

Ну і хай собі!

Вони неквапом рушили, і Дана відразу ж почала:

— Я так розумію, ви були там, на Зеленій.

— А я так розумію, пані Дано, ви теж там були. Й не раз, — парирував Клим, додавши до голосу суворих ноток. — Маючи при собі ключ від дверей, є велика спокуса їх відчинити. Хіба не так?

— То правда, — легко погодилася Дана. — Але ж я й не казала вам, пане Кошовий, що не бувала там. Ви завели розмову про таємне життя моєї партнерки. І я підказала відповідь. Ви доросла й досвідчена людина. Напевне зрозуміли, розваги якого змісту відбувалися за тими дверима.

— Ви сказали — розваги?

— Агнеля саме так усе сприймала.

— Ви… — Клим замовк, намагаючись правильно поставити наступне запитання, проте його супутниця немов читала думки.

— Не бійтеся, питайте. Я ж сама дала вам ключ, тому й відповідати готова. Я знаю суть тих розваг. І — ні, сама я ніколи не брала в них участі. Ви не зовсім розумієте природу наших стосунків із Агнешкою.

— Бо ви мені їх не пояснили.

— А ви — не питали! — парирувала Дана. — Описати цю природу дуже просто. Ми не були близькими подругами. При тому вона вважала мене своєю довіреною особою. Мені довірялося те, чого не довіриш колєжанці, навіть тій, яку знаєш змалечку. Якщо хочете, Агнеля тримала мене при собі, — вона навмисне наголосила на останній фразі. — Не біля себе, пане Кошовий. Я залагоджувала для неї щодня безліч справ, коли — дрібних, коли — серйозних. Подруги тим не переймаються. Для того існують партнерки. Пояснила?

— Цілком, — кивнув Клим. — І давайте повернемося до вілли на Зеленій. Ви знали когось із постійних відвідувачів особисто?

— Ні, — відрізала Дана. — Не знала й не хотіла. Мене все те не обходило. Хочете зовсім чесно?

— Звісно, ми ж для того й зустрілися — для чесної розмови.

— Знаєте, для чого я мала ключ від вілли? Крім того, що піклувалася про потрібну Агнешці кількість копій, а оригінал тримала в себе, аби потім, по закінченню оренди, повернути власнику? Я робила там роботу покоївки, пане Кошовий! Майже рік, раз по раз, коли там збиралися компанії, я приходила туди після всього, аби прибрати, забрати білизну, віднести до пралі. Переслати нову, накрохмалену, хрустку. Й чекати, коли Агнеля знову попросить навести там лад. Ви ж розумієте, стороння покоївка, найнята, не могла бути допущеною туди.

— Ви думаєте, пані Дано, проста дівчина розібралася б, що там до чого?

— А ви, пане Кошовий, зле знаєте простих дівчат! Сьогодні вони тут, у Львові, вже не такі забиті селючки, якими виглядали років із десять тому! Та де! Ось тут недалеко школа Святої Ядвіги, там навчають дівчат на панночок, і то лиш одна з відомих. Знаєте, скільки нині різних товариств, готових брати опіку над сільськими дівками? Перебратися працювати до великого міста — навіть не половина, третина справи, пане Кошовий! Чоловікам це непомітно, вони… ви не відчуваєте того. Молодим жінкам складніше. До речі, Агнеля сама допомагала одному такому товариству з опіки. Називається просто — «Турбота». Дівчат навчали, як поводитися в місті, серед містян та з містянами. Їх водили й далі водять по театрах, на різні виставки, влаштовують для них курси. Боюся, після загибелі Агнешки ця «Турбота» поволі перестане існувати, хіба інший фундатор знайдеться…

Тема помітно запалила Дану, та Клим усе ж наважився перервати, аби дівчину не несло далі, в зовсім непотрібний йому бік:

— Думаю, знайдеться. Я зрозумів, що нинішні селянки мають змогу знати більше, перебравшись до Львова. Чим ризикувала панна Агнеля?

— Стороння покоївка не втримала б язика за зубами. Ті, хто залишив рідні села, зазвичай виявляють більше цікавості до всього довкола, аніж народжені в містах панночки. Агнеля не хотіла повсякчас ховати книжечки непристойного змісту, знімки, фотоапарат тощо. Тепер уявіть собі: стороння особа бачить усе це, не стримується, переглядає з інтересом. Її охопив сором, або навпаки — млість. Так чи інакше, вона стає володаркою чужої таємниці. Агнеля прорахувала те все, пане Кошовий. Мені не пояснювала нічого, я зрозуміла все сама. І нічого зайвого не питала.