Розділ «Епілог. «Нe бійся, Маринко, я нічого тобі лихого не вчиню, а тіко уб’ю тебе!..» І раптом нагадає про себе шелестом птиці, що пролітає...»

Колоски збирає,

А моя десь, ледащиця,

За морем блукає...

Як далі виявиться, вся суть у тому, що треба бути... багатим. І тоді й доля, мовляв, буде кращою. Хоча... Як ми знаємо, і багаті теж плачуть!

Бо які нарікання на довге життя, якщо — це ще якщо — вдається прожити всього лише років сімдесят-вісімдесят.

А втім, 70—80 років — це вік поважний (за класифікацією про вікові періоди життя людини): похилий (70 років) та старечий (80 і більше). За цією класифікацією автор цього твору, маючи 72 роки, вже має належати до людей похилого віку, тоді ж як у душі йому стільки (ті ж емоції, ті ж почуття, те ж відкриття світу), як було в нього у 25—30, 40—50 років. Це в душі. Отже, зійдемося й на тому, що й 70—80 — Божий дар, про який усі мріють.

Тому скаржитись — якщо тільки не обсядуть болячки-хвороби — на довгий вік немає сенсу. Багатьом трудність довгого віку так і зосталася (зостається) невідомою.

Та й що казати! Які скарги на трудність довгого віку, як ось хоча б Марині Мнішек випало прожити всього лише 26 — двадцять шість! — років — така її доля, скажемо словами Поета.

У всякого своя доля

І свій шлях широкий:

Той мурує, той руйнує...

Воістину! Шлях у польської дівчини-графині з україн­ського Самбора Марини Мнішек справді широкий і мовби аж довгий: Самбір—Краків—Самбір—Смоленськ—Вязьма—Москва, потім Ярославль—Москва—Коломенське—Калуга—Тула—Калуга — станиці на Дону—Астрахань—Яїк, знову Астрахань—Казань—Москва—Коломна...

А чи мурувала вона на тім шляху чи руйнувала... Це вже хто як оцінює її життєвий шлях, що вклався у 26 років. Але розповідь про її життя довжиною всього лише у 26 років стала надбанням популярної серії московського видавництва «Молодая гвардия», що носить горду марку:

«ЖИЗНЬ ЗАМЕЧАТЕЛЬНЫХ ЛЮДЕЙ».

«Замечательных...»

(Мається на увазі книга В. Козлякова «Марина Мнишек» — книга, у якій чи не вперше справедливо і об’єктивно оцінена ця легендарна полячка із Самбора.)

З Інтернет-видання.

Є лякаюча закономірність в тому, розмірковують дослідники, що сходження на престол династії Романових супроводжувалося вервечкою кривавих злочинів. Кажуть, що Марина Мнішек (в народі її називали чародійкою), втративши сина, прокляла весь рід Романових, напророчивши, що жоден з них не помре своєю смертю...

Ув’язнена цариця недовго й побула в «застенке» Іванківського монастиря. А все тому, що раптом по Москві пішов поголос (а москвичі як ніхто вірили чуткам): бути біді, якщо цариця Марина в Москві! Адже вона відьма і чаклунка! Чорту-бісу душу продала. Ночами літає на кочерзі або й у ступі. (Знаходились такі, які божилися й заприсягалися, що бачили її літання на власні очі!) А що вона зачинена в монастирі, так то дарма. Ще не винайшли таких замків і запорів, якими можна було б заперти відьму! Лиха басаврючка й через димохід вибереться. На сороку може перетворитися, на свиню, собаку чи й жовту кішку. Разом з місяцем вона старіє й молодіє. Нелюдськими здібностями її, як і кожну відьму, наділила нечиста сила — з нею відьми кровію підписують угоду. Тепер чекай лиха! Та й привиддям вона може з’являтися, примарою. Білою марою, що наскрізь просвічується, а тіні од неї ніколи не буває. Єдина змога врятуватися од відьми, яка прикинеться білою марою, — брати ноги в руки і — тікати, тікати! Чимдуж і чимскоріш. А втікаючи — не озиратися. Озирнешся і — все. Поминай як звали!..

Всі тільки й судили-пересуджували, яке лихо спіткає Моск­ву від того, що в ній вигулькнула Марина. Виходило ніби й так: коли Марина вперше з’явилася в Першопрестольній у 1606 році, одразу ж загинув цар Дмитрій, а коли вона вигулькнула вдруге (повернувшись з ярославського заслання), втратив царство Василій Шуйський. За третьою з’явою цариці Марини в Москві має померти цар Михайло Романов. Зведе його зі світу білого ця чаклунка. Для цього вона і в Москву прибула. (Те, що Марину туди силоміць привезли, — не бралося до уваги.)