Розділ «Епілог. «Нe бійся, Маринко, я нічого тобі лихого не вчиню, а тіко уб’ю тебе!..» І раптом нагадає про себе шелестом птиці, що пролітає...»

Гай-гай, коли ж то було в далеких-предалеких Карпатах, як вона Божим метеликом пурхала, радіючи білому світові, а бач, приснилося...

У башті, в ув’язненні її, стояла глуха пітьма. Мабуть, була ще ніч.

У вузькі щілини бійниць зазирали далекі зорі чужого неба...

До сірого мрячливого ранку вона так і не могла більше заснути. Вертілася на своєму убогому ложі, шелестіла напівперетлілою соломою, що там і там бралася потерухою на кам’яній долівці, і як не намагалася заснути, а не могла...

А хотіла заснути — міцним і непробудним сном.

Бажано — вічним.

Дуже-дуже хотіла заснути, як на той світ провалитися.

Сон був її рятівником. Тільки уві сні вона ще жила. Коли спала. Жила уві сні. Ява була нікчемною, не вартою, щоб у ній жити.

Жила тільки тоді, коли вдавалося поринути у сон, забитися в ньому, як у сховку, рятуватися в ньому від жахливої дійсності...

Заснути, заснути, заснути...

Якщо й не на віки, то бодай на одну ніч.

Заснути, засну... Але сон утікав, наче й він був з Кремлем заодно, утікав од неї, утікав, утікав, залишаючи її наодинці з розпачливими думками, з думами тяжкими, з безнадією, відчаєм... З душевним болем, що тупо терзав, як тільки згадувала те, що вчинили з її сином, терзав її хижим звіром і серце її, і душу, і все її змучене єство, переповнене зневірою, відчаєм, болем, розпукою...

А коли не спала, то не жила — жила тільки уві сні, коли її наче не було в цьому світі і всі відчаї й наруги, вчинені над нею, теж десь тоді зникали. Тліла, зотлівала, терзалася, відчуваючи, як поволі, але невблаганно згасає, затухає у ній її сутність, як вона сама вмирає у собі...

Розуміла, що довго не протримається в башті Коломен­ського кремля. Та й не дадуть їй протриматися в цьому світі воріженьки її, як називала ще бабця Софія ворогів... Воріженьки... І вона неодмінно має піти з цього світу. Щезнути, бажано безслідно, щоб і пам’ять про неї на Русі зникла.

Сама не піде — допоможуть піти, головній, виявляється, призвідниці російської Смути. Або голодною смертю замучать — вже й не пам’ятала, коли їй давали їсти, лише пила воду. Жадібно хлебтала з якогось черепочка, що воріженьки їй просовували через дірку в дверях башти...

Мала вона вмерти. Чим швидше, тим краще.

Всі вже в Кремлі, тільки в тому, що з великої букви, у Московському, з нетерпінням очікували її смерті. А вона все ще жила у цьому світі.

Що відбулося потім — після страт отамана Заруцького та царевича Івана? Чи була й Марина слідом за ними страчена, а чи вона померла своєю смертю? (Хоча яка смерть у двадцять шість років? У жінки, яка здорова і ніколи не хворіла?) Чи праві польські автори, які стверджували, що Марину Мнішек утопили — «посадили під лід»? Чи стратили якимось іншим способом — московські царі у цьому були зело винахідливими. Точної відповіді немає й досі.

А страта — смертна!!!— та ще «с пристрастием», сиріч з нелюдськими тортурами, на які тільки й здатна була людська фантазія, Марині Мнішек у 1614 році, поверженій цариці, «світила», як кажуть, «на всіх законних підставах» — тим, хто замахувався на трон, іншої кари, як смерть, і не передбачалося. І неодмінно страта на миру. В науку іншим.

І «світила» їй не одна смерть, а кілька — на вибір. На­приклад, повішення (учасників бунтів і повстань на Русі традиційно вели до шибениці), утоплення, спалювання живцем (тим паче, Марина була оголошена «відьмою» та «чаклункою» («колдуньей»), а таких на Русі — і в Європі теж — спалювали без зайвих слів!), четвертування... Остання кара годилася за зневагу царя, замах на його життя, за зраду і самозванство. За останнім звинуваченням Марині така кара цілком підходила, адже вона була оголошена самозванкою.