Розділ «Епілог. «Нe бійся, Маринко, я нічого тобі лихого не вчиню, а тіко уб’ю тебе!..» І раптом нагадає про себе шелестом птиці, що пролітає...»

Залишалося ще садіння на палю, проте цей варіант щодо Марини не розглядався — злочинниця все ж таки була жінкою. Та ще й вінчана на царство самим патріархом в Успенському соборі Кремля — як таку посадиш на палю?

Але — карати смертю. І — негайно. Про це було вирішено на найвищому рівні у самому Кремлі. Ось тільки щодо виду страти було кілька пропозицій — повішення, утоплення, спалення живцем, четвертування. На чомусь одному так поки що кремлівські бояри не зупинилися. Не було єдиної думки і з приводу того, чи публічно стратити Марину Мнішек, на виду у всього миру, — за це була більшість бояр, — чи не афішуючи се діло, а потай, тихо та непомітно? І так само — тихо та непомітно — її потім зарити. А все тому, що вона була вінчаної царицею — як таку публічно поведеш на шибеницю, коли їй ще не так давно на вірність присягали бояри-дворяни і взагалі вся Москва?

Гадали так і сяк, перебирали всі варіанти і способи страти і не могли зійтися на чомусь одному. Зрештою, рішення, яке прийняли бояри, так і залишилося загадкою для історії — і по сей день.

Автор «Нового літописця» свого часу повідомляв, що «...Ма­ринка (після страти Заруцького та її сина) умре на Москве». Як — «умре»? Насильницькою смертю чи своєю? І як розуміти й тлумачити оте — «умре на Москве»? Адже відповідь може бути двояка: вона померла у самій Москві і що це сталося на Московщині. У Підмосков’ї, наприклад.

Арсеній Єлассонський у своїх «Мемуарах из русской истории» (ст. 204) пише, що Марина Мнішек «спустя несколько дней» (після страти сина) «была предана неизвестной смерти». Все-таки була «предана смерти»? Чи їй «допомогли» померти буцімто своєю смертю?

Думка істориків уже наших днів:

«Знаючи порядки того часу, можна припустити, що швидше всього Марині Мнішек допомогли померти, ув’язнивши її в темницю і виснажуючи голодом. А в неї вже не було сили чинити опір і чіплятися за життя».

Після привезення до Москви її розлучили з сином, правда запевнивши, що государ не буде його чіпати. І навіть гарантує йому недоторканність — було й таке. Ув’язнили матір в Іванківському монастирі. Там були келії не згірш тюремних. До неї в тім монастирі катувалася ще одна цариця, пострижена в черниці, — Марія Петрівна, колишня жона колишнього царя Василія Шуйського, убивці царя Дмитрія, — там їхні вдови й опинилися чи не в один час. Руські монастирі від самого свого заснування завжди відзначалися суворими порядками, міцним наглядом за неугодними і були чи не надійнішими за в’язниці.

Ще раніше в Іванківському монастирі померла й одна з жінок царевича Івана Івановича, сина Івана Грозного, Параскева Михайлівна з роду Солових. (Не дивно, що пізніше саме в той монастир буде посаджено і найбільшу злодійку серед руського жіноцтва поміщицю Салтичиху.)

Марину Юріївну утримували в прибудові, що звалася «застенком», до кам’яного соборного храму Усікновенія глави Іоанна Предтечі, — найпохмуріше і найлютіше місце монастиря, з яким і справжня в’язниця не могла позмагатися. Ті, хто туди потрапляв, — переважно жінки, які чимось провинилися, — до життя вже ніколи не поверталися, і як скінчувалися їхні земні дні, того вже ніхто не знав.

Звідти, як казали, для ув’язнених була одна дорога — пряма і широка, але — на небесі, до Бога.

— Творець відбирає до Себе ті душі, які витримали Його випробування, ожили в любові Його ще на землі, — сказала Марині стара немічна черниця, що якимось ще робом трималася в цьому світі.

Приносячи ув’язненій раз на кілька днів воду та якогось сухарика — як то їй було дозволено, — вона жалісливо дивилася на Марину і підбадьорливо шамкотіла беззубим ротом:

— Тримайся, жіночко. Кажуть, ти цариця, але ти — раба Божа. А по Божому промислу земна дорога до Царства Небесного пролягає через скорботи. Тому Господь сказав до Адама: «Ти в скорботі будеш... усі дні свойого життя».

Піднімала довгий скрючений палець і, шморгаючи гострим носиком, повчально казала Марині:

— Щоби ми змогли довести нашу до Господа любов вірну і досягти спасіння, треба спокутувати свої гріхи перед Ним. Кайся, блуднице, і грішнице превеликая. Господь через хвороби й страждання очищає душу в огні Духа Свого Святого. Апостол Петро застерігає: «Не дивуйтесь огневі, що вам посилається на випробування... Але через те, що берете ви участь у Христових стражданнях, тіштеся, щоб і у з’явленні слави Його раділи ви й звеселялись...»

Марина ловила себе на тому, що уважно прислухається до порад старої і, здавалося б, уже ні на що не придатної черниці, а слухаючи її, забуває де вона і що з нею, і їй тоді легше, наче під натиском слів тієї черниці страждання од неї відступають.

— Яко в муках народжується дитина, тако через страждання заради Бога, зі світу тлінного, тимчасового, у світ духовний й вічний переходить людська душа... Себто задруге народжується. Блаженні ті, хто вмирає в Господі, учить нас святий Іоанн Богослов. Вони від праць своїх заспокояться... Страждання — це людська доля. Хоч ти йдеш спасенним шляхом, хоч одержуєш від Господа покарання за своє нечестя...

І ще застерігала: у тому, що людина приймає в свою душу зло та грішить, винна сама людина. Бо вона, користуючись даною їй Богом свободою у виборі духа-наставника, часто обирає не Бога, а сатану.

І кричала, здіймаючи довгі кістляві руки до низької стелі келії: