Розділ «Епілог. «Нe бійся, Маринко, я нічого тобі лихого не вчиню, а тіко уб’ю тебе!..» І раптом нагадає про себе шелестом птиці, що пролітає...»

Тільки там і там — як стихала куревійниця, — з’являлися ланцюжки звіриних лап. Але і їх швидко заносило.

Не вгавали заметілі.

Завивали снігові хвищі, гули хуртовини, світ білий, здавалося назавжди, пірнав у білий вир...

Лише іноді ні-ні та й виринав з тієї вертелиці на якусь мить святий Христофор із собачою головою — покровитель мандрівників. Але кого і куди він вів?

Коломна теж пірнула в ту завірюху, що здавалася всесвіт­ньою, лише де-не-де здіймалися голубі дими — чи не єдина ознака присутності десь життя і тих людей, яких святий Христофор усе ще намагався кудись вести...

Та іноді у завиванні вітру вчувалося іржання коней...

І хтось молодий і сильний бадьоро і весело когось вмов­ляв:

Поїдемо з нами,

З нами, козаками,

Лучче тобі буде,

Як в рідної мами...

Та ще розказують... Іноді — особливо як віхола-юга розгуляється, — місцеві мешканці бачили, як просторами Підмосков’я, прямуючи десь від Смоленська — Вязьми, долаючи хуртовини-завії і снігові замети, рухається і рухається чийсь весільний поїзд.

Куди рухається?

А Бог його знає куди. Мабуть, у світ білий. І рухається на чолі зі святим Христофором... Так, так, із тим, із Песиголовцем, у якого — крім собачої голови — ще й добре людське серце. Переповнене бажанням захищати людей, допомагати їм. А це нині така рідкість.

Але загубившись у білій зав’юзі, весільний поїзд уже нікуди не може приїхати — скільки б і куди він не їхав.

— Спиніться! — хоче крикнути Марина до свого весільного поїзда.

Проте крикнути вже не може — вітер снігом забиває їй рота і навіки зціплює його кригою...

А бурий карпатський ведмідь все реве і реве у передсмертних корчах, усе ще — ВСЕ ЩЕ — намагаючись вирвати рогатину з грудей своїх...

Київ — Самбір — Москва — Коломна — Київ 2008

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!