Розділ «Повість п’ята. Роду «Худого», татарський бранець, козак, отаман, наказний гетьман, боярин, державний злочинець»

Розкол почався з того — на рівному місці, — що патріарх Никон заборонив «двоеперстие». Себто хреститися двома перстами (пальцями). А натомість уводилось «троеперстие», хреститися треба було трьома перстами (пальцями) — всього лише.

Що зчинилося!.. «Ревнители», «боголюбцы» виступили проти нововведення (троєперстія), як і взагалі проти усієї реформи. А самого Никона оголосили «латинником», предтечею... антихриста.

Протопоп Аввакум заявляв, що «всякий, крестящийся тремя перстами, будет мучен огнем и жупелом». (Бояриня Морозова, теж осатаніла прихильниця «двоеперстия», навіть коли її везли на люту кару, піднімала тремтячу руку, з останніх сил показуючи два перста.) Лідером старообрядців став затятий протопоп (старший піп) Аввакум, фанатик, який у своїй боротьбі з Никоном втратив будь-яку уяву про реальність. У відстоюванні старої віри, і зокрема «двоеперстия», Аввакум втратив усе людське, перетворившись на жорстокого самодура, якого і світ не бачив, на якогось жахливого звіра в образі людини, по суті, ката російських селян, адже змушував їх, аби вони на знак протесту проти реформи Никона самоспалювали себе. Людське життя для нього нічого не важило. Хай воно горить у вогні, аби було так, як ухвалив протопоп: щоб хрестилися не трьома, а двома перстами!

Протопопа вмовлятимуть вселенські патріархи, які навесні 1667 року приїдуть до Москви, але протопоп «во всем упорствовал».

Він закликав осатаніло: на знак протесту проти нововведень патріарха Никона, а також проти його «троеперстия» всі мають... самоспалюватись.

Темне і затуркане селянство дрімучої Русі повірило божевільному протопопу і почало кидатись у вогонь. Самоспалювань із року в рік збільшувалось і збільшувалось, стаючи чи не масовим явищем. У вогні люди гинули сотнями й тисячами. Лише у 1687 році в Палеостровському монастирі себе спалило близько двох тисяч селян.

«Неистовый» протопоп Аввакум, якого чомусь називали святим і чудотворним, невтомно з піною у рота закликав (вимагав, вимагав, вимагав!) селян побільше (побільше, побільше, побільше) себе спалювати на вогнищах.

У «Послании к некоему Сергию» Аввакум писав: «Наипаче же в нынешнее время в нашей России сами в огонь идут от скорби великая, ревнуя по благочестии, яко вдревле апостолы: не жалеют себя, но Христа ради и Богородицы в смерть идут». У цьому ж посланні розповідав про одне з таких масових самоспалень: «Брате, брате, дорогое дело, что огонь посадят: помниш ли ты в Нижегородских пределах, где я родяся живал, тысячи з две и сами миленькие от лукавых тех духов забежали в огонь: разумно они сделали, тепло себе обрели, сим искушением тамошняго искуса утекли». Протопоп радив Сергію: «Что ты задумался? Не задумывайся, не размышляй много, пойди в огонь. — Бог благословит. Добро те сделали, кои в огонь забежали...»

Тільки у 1675—1695 роках було зареєстровано 37 «гарей» (тобто самоспалень), під час яких загинуло не менше 20 000 чоловік.

Аввакум — «святий чудотворець», став першим і майже єдиним проповідником масових суїцидів у світових релігійних віруваннях. І сам пішов в огонь, закінчивши у ньому 14 квітня 1682 року своє люте життя.

Зібралося багато народу. Аввакума і кількох його прихильників привели до міста страти. Їх ніхто вже не вмовляв зректися свого безуму.

Кати прив’язали засуджених до чотирьох кутків зрубу, завалили його дровами, берестою і підпалили.

Востаннє з полум’я висунулася рука безумця і фанатика і показала на пальцях, що треба хреститися не трьома пальцями — двома...

Вогонь лютував на Русі, кров лилася — винна і невинна. Це, зрештою, за фанатизма не мало значення. Минали століття і століття, як століттями і століттями не кінчалися ті убивства, які ми сьогодні називаємо політичними і коріння яких ховається там, у далекому минулому, на мальовничих ухилах Дніпра, на так званій Аскольдовій могилі.

Звідтоді кров ллється і ллється. У всі часи це вважалося благом.

Один відомий радянський письменник і поет, громад­ський діяч і майже класик, лауреат багатьох державних премій СРСР, орденів та інших відзнак, Герой Соціалістичної праці (були тоді й такі «герої»), якось заявив в одній із своїх поем: «Но дело прочно, когда под ним струится кровь!»

«Увы» — як кажуть самі росіяни. Хоч система, якій він служив, і була заснована на крові, а отже, за його переконанням, мала бути «прочною», вона врешті-решт розпалася. Кров людська не виявилася тим цементом, який мав зцементувати будівлю справедливості.

Романови започаткували свою династію з убивства безневинного хлопчика, царевича Івана, але його кров теж не виявилася цементом. Минуть століття, і династія Романових рухне — теж на крові, коли буде вбито малолітнього царевича Олексія у 1918 році.

«Дело прочно, когда под ним струится кровь»...

Гай-гай, не виявилося воно «прочним». Але...