Розділ «Повість третя. Матушко, ми вбили твого сина!.. І викрикнули Шуйського на царство»

Василій III збудував там у 1529—1532 роках знамениту шатрову церкву Вознесіння (на честь народження сина, майбутнього Івана Грозного). Водночас храм Вознесіння слугував також і сторожовою баштою на випадок татарських набігів: як тільки зчинялася колотнеча, з башти подавався тривожний сигнал. Удень димом, вночі — вогнем. Сигнал відразу ж передавався далі, й зрештою його вже бачили з дзвіниці Івана Великого у Москві.

І ось сторожа з дзвіниці Івана Великого у Москві (по суті, вже з Кремля) угледіла високі стовпи густого сизого диму, що змінилися вночі яскравим вогнем — у Москві, а в першу чергу у Кремлі зчинилася тривога: в Коломенському дим! В Коломенському темної ночі палає вогонь! А сіє означало одне: в Коломенському, біля воріт Москви, ворог. І паніка в душі царя Василія досягла найбільшої напруги: в Коломенському за сім верст од Москви Болотников! Усього лише за сім верст од столиці царства. Здавалось, лише диво може врятувати царя Василія.

І диво, що тоді врятувало царя Василія, — правда, лише на кілька лічених років, — таки сталося. А все ось із-за чого тоді — на порозі Москви, вже під її воротами, — програв Іван Болотников.

Перше: замість того, аби йти форсованим маршем на Москву (та й скільки там того ходу — сім верст!), Болотников раптом зупинився в Коломенському, давши таким чином змогу Шуйському передихнути, отямитись і перегрупувати свої сили. А зупинившись в Коломенському, Болотников, на безмежне щастя Шуйського, для чогось затіяв будівництво... острогу. Дався він йому! Але народний ватаг збудував його — а це ж час, дорогоцінний час, протягом якого цар Василій збирав сили! — зміцнив його деревом і валом — заради якої такої потреби? І засівши в тому острозі, замість того аби йти на столицю, до якої залишалися сім верст, почав слати до Москви та в інші міста грамоти, підбурюючи бідних проти багатих, менших проти знатних, та закликав цілувати хрест законному государю Дмитрію Івановичу, якого ніхто і в живі очі не бачив, а все це — слова, слова, що перетворювалися на словеса. Тоді як треба було діяти — сім верст до Москви! Жоден ватаг повстанців-бунтівників ще не підходив так близько до столиці держави. І Болотников цим не скористався, за що й поплатиться згодом і своїм життям, і життями своїх послідовників. І що з того, що ополчення його під Москвою зростало (себто були сили, щоб іти на Москву) — вже у передмісті столиці діяли загони переважно з холопів, що виділилися з його війська і своїми набігами — набігами, а не наступом! — тримали Москву в страсі та на осадному положенні.

Друге: московити вже були готові підкоритися Болотникову (тоді спливали чи не останні дні Шуйського), прохаючи лише показати їм царевича Дмитрія, і вже навіть почали з цього приводу вести переговори, але Дмитрій так і не з’явився.

Болотников вільготно сидів у своєму добре укріпленому (хоч на нього ніхто й не нападав) острозі в селі Коломенсько­му. За сім верст од столиці, що їх йому — з-за його необачності — так і не вдасться пройти.

Нерішучість селянського вождя, його нерозумне сидіння в селі Коломенському — дивно, а для чого він взагалі затіяв війну з Москвою? — дало змогу Шуйському як слід підготуватися до рішучого наступу на бунтарів. (Марина подумки гнівалась на Болотникова: чому, чому він не йде на Москву, золоті деньочки втрачаючи, адже з його рук вже вислизала перемога.)

Почали отямлюватися не лише окремі люди, а й цілі міста (мовляв, Болотников тому застряв перед воротами Москви, що в нього немає достатньої сили, хоч вона в нього якраз і була), аби взяти столицю царства, тож міста почали сумніватися: а чи справді Дмитрій живий, якщо його ніде не видно? А сумніваючись, переходили на бік Шуйського, котрий від того й геть ожив. І як на ту біду, в самому таборі Болотникова відбувся розкол — чим завжди страждала многостраждальна Русь, і воно поділилося на два табори. В одному опинилися дворяни та боярські діти, а в другому — холопи, козаки та інший люд. У других вождем залишився Болотников, перші вибрали собі вождями Істома Пашкова та братів Ляпунових. Кінчилось тим, що перший табір перейшов на бік Шуйського, а Болотников усе ще — незбагненно чому? — сидів у своєму добре укріпленому острозі, ведучи чи не барське життя. А тим часом Шуйський встиг зміцнити оборону Москви, його військо значно поповнилося за рахунок перебіжчиків та переходу на його бік деяких міст. А Болотников все ще безтурботно й безпечно сидів у своєму острозі — чого? Допоки? І Шуйський, бачачи такий промах народного вождя, у якого, як виявилося, були неабиякі воєнні здібності, вирішив перейти в наступ.

І почав успішно гнати повстанців, які зазнали при цьому великих втрат.

Зрештою, цар запропонував народному вождю здатися, обіцяючи йому за це високий чин.

Втікаючи, таки залишив острог, та не тоді, коли треба було, коли доля сприяла йому, Болотников рішуче відмовився. Відповів з погордою: «Я цілував хрест своєму государю Дмитрію Івановичу — покласти за нього живіт. І не порушу цілування. Вірно буду служити государю своєму і скоро вас провідаю».

Але, як і слід було чекати, не провідав.

Шуйський не лише вигнав його з острогу, а й погнав на південь. Дорогою Болотников зробив спробу збудувати ще один острог — далися вони йому. Забув, що повстанці не можуть відсиджуватися в острогах, — але його вигнали і звідти. І погнали далі, далі, далі...

Розкол у його війську, що вже було деморалізоване, збите з пантелику нерішучістю свого вождя, тривав. Частина козаків на чолі з отаманом Беззубцевим перейшла на бік царських військ. І Болотникову нічого не залишалося, як тікати далі. Від тієї Москви, на порозі якої він уже був і яка вже готувалася йому здатися.

Зупинився він аж у Калузі, де, зібравши десять тисяч втікачів, приготувався до оборони. Не до наступу, а знову до сидіння за мурами.

Але для Шуйського він уже не являв собою серйозного противника, яким ще недавно був.

Обороняв він Калугу затято — хоч і ніс від цього великі втрати, терпів голод та різні лиха. І все чекав царя Дмитрія, а той чомусь так і не з’явився. Цар Василій нарешті повірив у свою перемогу. Марина і геть занепала духом, уперше відчуваючи, що вона, здається, програє... Терпить ще один крах! Матка Боска! Єзус Марія — скільки їх у неї ще буде?!.

А тим часом...

А тим часом на руських теренах, охоплених вогнем і розбоєм, злобою і смертовбивством, боротьбою за владу, коли всі проголошували себе істинними борцями за народ і, безперечно, царями, теж істинними, — з’явився ще один самозванець — Лжепетро. Буцімто син Федора Іоанновича, підмінений дочкою, що невдовзі померла.

Князь Шаховський з Путивля вислав Лжепетра в Тулу і невдовзі сам за ним вирушив. Під Калугою на допомогу Болотникову він відправив загін під орудою князя Телятів­ського, який раптом розбив царських воєвод — під все тією ж Калугою. Болотников ожив, почав громити окремі царські загони і невдовзі вирушив до Тули (про Москву він уже й не думав), де були Шаховський і Лжепетро.