Розділ «Повість третя. Матушко, ми вбили твого сина!.. І викрикнули Шуйського на царство»

А втім, якщо вже бути точним і послідовним, то першим на голову Шуйського звалився той, кого нині в енциклопедіях називають керівником великого антифеодального повстання селян 1606—1607 років у Росії — так, так, Іван Ісайович (р. н. невідомий — п. 1608).

За соціальним статусом холоп князя Телятівського, Чернігівщина. (Завдяки своєму холопу якийсь там князь Телятівський потрапив навіть в історію.) Невгамовний холоп зумів утекти від свого власника до донців і зробився там козаком. Скільки він покозакував — невідомо, але в одній із сутичок з кримськими татарами потрапив у полон. Людолови продали його іншим людоловам, у Туреччину, де він кілька літ прогибів рабом-веслярем на галерах. Якщо взяти до уваги, що гребцями на галери відбирали лише молодих, міцних та витривалих, то вочевидь таким і був Іван Болотников.

Звільнили його з рабства, де його чекала стовідсоткова (рабів-пенсіонерів на заслуженому відпочинку, як відомо, не буває) загибель, німецькі кораблі, які перехопили турків на морі.

По звільненню опинився у Венеції, де жив і працював у якогось німця — там і вивчив німецьку мову (згодом у його повстанському війську служитимуть і німці).

Додому повернувся через Німеччину і Польщу.

У Польщі він почув, що буцімто цар Дмитрій не був убитий під час бунту в Москві 17 травня, а втік і нині перебуває у Самборі, в жони воєводи Юрія Мнішека, який на той час уже був у Москві зі своєю дочкою. Там з ним і зазнайомився недавній турецький галерний раб. І присягнув на вірність «царю Дмитрію», який нібито врятувався під час бунту, організованого Шуйським. «Новий Дмитрій», благословляючи його, як кажуть, на подвиги, буцімто йому сказав:

— Я не можу зараз тобі багато дати. Ось тобі 30 дукатів, шабля і бурка. Задовільнися поки що малим. Їдь з моїм листом у Путивль до князя Шаховського. Він видасть тобі з моєї казни досить грошей і поставить тебе воєводою та начальником над тисячами воїнів. І ти підеш з ними далі. Якщо Господь буде милостивий до тебе, ти спробуєш щастя проти моїх підданих-клятвопорушників. Скажеш, що ти мене бачив і говорив зі мною віч-на-віч у Самборі і цього листа отримав з моїх рук. Як і моє благословення. Дій! Я гадаю, ти здатний на щось значне. Ти пройшов холопство і рабство, маєш тепер побути і паном!

У Путивлі князь Шаховський вручив йому загін із 12 тисяч чоловік.

І — почалося. Селянське повстання, що його з успіхом на перших порах і очолив колишній холоп і раб, а потім представник нового старого царя Дмитрія. Спершу Василій Шуйський вислав проти нього загін під орудою князя Трубецького. Чим би воно закінчилося — невідомо, але князь Трубецькой, здрейфивши, відступив. І — все. Це стало сигналом для повстання холопів та іногородців. Міста дружно почали проголошувати царем Дмитрія і слали до Болотникова допоміжні загони, холопи і селяни повставали проти своїх панів і спішили до народного вождя, який всюди діяв від імені «царя Дмитрія Івановича», якого влада проголосила самозванцем і другим Лжедмитрієм, а народ сприйняв його за істинного, дивом врятованого царя.

До Болотникова приєдналася мордва, багнучи звільнитися від московського гніту, ополченці, різна вольниця, що прийшла з Литви.

Міста — одне за одним, одне за одним — почали переходити на бік Болотникова: Кроми, Мценськ, Одоєв, Алексін, Калуга... Вони лежали в зоні наступу «посланця царя Дмитрія» і, як писатимуть у «Карамзінському хронометрі», «в тих українах, в польських и в северских городах люди по наваждению бояр и воєвод и всяких людей побивали (як то було цареві Шуйському слухати ті вісті, що чи не щодень долітали до Москви!) разными смертьми бросали с башен, а иных за ноги вешали и к городовым стенам распинали и многими разноличными смертьми казнили и прожиточных людей грабили, а кого побивали и тех называли изменниками, а они будто стоят за царя Дмитрия».

I це згодом буде в енциклопедіях названо великою селян­ською війною. Хоча... Війна є війна, як би вона не називалася.

То як було слухати такі донесення царю Василію про те, що чинилося у його царстві-государстві, де мовби ані влади не було, ані царя, бо ніхто тоді не міг людей захистити від... людей. А втім, гніватися він міг хіба що на себе, адже своїм бунтом 17 травня у Москві відкрив зелену вулицю громадянській війні з усіма її звірствами у Росії... А громадянська війна тому й громадянська, що одні громадяни б’ють інших, таких же громадян своєї країни.

Рідко хто після того — та ще на шляху слідування ватаг Івана Болотникова — зважився б стверджувати, що «цар Дмитрій» та не врятувався — горе б йому було! По країні знову поповзли чутки про чудесне врятування царя Дмитрія Івановича. Їх поширювали, зокрема, ті його прихильники, які не належали до вищої знаті і не були у змові з Шуйським. Ці чутки доходили не лише до Шуйського, позбавляючи його сну та уваги до жони-княгині, про яку він тоді вже й забувати почав (і це при тому, що дехто намагався його звинуватити в розпусті!) — не до неї тоді було бідному цареві. Як і не до цариці Марини Мнішек, живої жони убитого царя, яка раптом почала заявляти про свої права на трон у Росії. Ті чутки доходили й до неї, і вона все більше й більше їм вірила. Як і головному козирю розповсюджувачів тих чуток: мовляв, труп, який публічно виставили біля кремлівської стіни, не був «царем Дмитрієм» і тому йому наділи на лице маску скомороха, щоб ніхто не помітив збриту чорну бороду, якої ніколи не було у царя.

Ці докази доходили і до Шуйського (він уже й сам почав сумніватися — а раптом і справді замість царя Дмитрія було вбито когось іншого?), і до Марини доходили, і вона вже твердо вірила, що її вінценосний чоловік і справді дивом врятувався, а тепер іде на Москву, пославши поперед себе військо якогось Болотникова.

Шуйського вже відверто зневажали (про любов до нього і мови не було): він був уже старий за тодішніми мірками, невдатний з себе, підсліпуватий, не вмів і не міг керувати державою і навести у ній лад, а тому не міг викликати у підданих до себе добрі почуття та повагу. (Та й хто і де і коли любив слабкого царя!) Викликало незадоволення і те, що Шуйський добровільно обмежив свою владу на користь бояр, чого жоден руський цар не робив. І хоча ще під час його вінчання новгородський митрополит Ісидор і проголошував (із Чину вінчання Бориса Годунова): «Богом возлюбленный, Богом избранный, Богом почтенный и Богом нареченный», піддані бачили — не сліпі ж вони були! — що Бог тут ні при чім і посилання на Нього є посиланнями всує.

Що не робив Василій для зміцнення своєї доволі розхитаної і слабкої влади, але все було марно. Мешканці Севських міст убивали царських гінців, а послані ним грамоти, не читаючи їх, привселюдно спалювали. Самого ж Василія оголосили безчесним зрадником, який замахнувся на істинного царя. Поволжя аж до Астрахані відмовилося визнавати його царем. Ширилися чутки про те, що цар Дмитрій врятований і вже веде боротьбу з узурпатором Шуйським, який незаконно позбавив його трону, сам усівшись на нього, тож під його прапорами збирається велике військо і перед у ньому веде Іван Болотников, який уже йде — хай тремтить тиран! — до Москви, і всі міста на його шляху без вагань визнають його владу. Лише Коломна спробувала було протистояти Болотникову і за це й поплатилася повним розоренням.

Василь Шуйський не знав де подітися у Кремлі. Особливо запанікував, коли біля села Троїцького — 50 верст од Москви! — царська рать на чолі з Мстиславським кинулась тікати і ледве врятувалася од повстанців.

22 жовтня 1606 року Болотников зупинився в селі Коломенському — 7 (сім!) верст од Москви!

Знаходилось воно на шляху з Москви у Коломну і, за легендою, було засноване мешканцями цього міста, які втікали од Батия. Вперше згадується в грамоті (заповіті) Івана Калити під 1339 роком. Від самого свого початку це була вотчина московських великих князів, потім царів. (Нині Державний художній, історико-архітектурний і природно-ландшафтний музей-заповідник, що розташований на південь од центра Москви і входить до Московського державного об’єднаного музею-заповідника Коломенське-Лефортово-Любліно-Ізмайлово.) В Коломенському казанському храмі знаходиться одна з найшанованіших в сучасній Росії ікон Богородиці — «Дер­жавна».