Розділ «Повість третя. Матушко, ми вбили твого сина!.. І викрикнули Шуйського на царство»

І що таке людина — буцімто хомо сапієнс, людина розумна.

Але в тім-то й лихо, що розумна...

Лжедмитрій IІ, розбивши під Болоховом царське вій­сько, облаштувався в Тушино — 12 верст від Москви, кут, що утворює Москва-ріка з її притокою Сходнею.

Облаштувався ґрунтовно — як у себе вдома. Одне слово, засів, тож в історії про його перебування в Тушино збережеться термін — сидіння, а сам він отримає «звання» Тушинського вора.

У XIV столітті на московських землях — московськими вони тоді називалися від ймення ріки Москви, а не від царства однойменного, — що тоді належали слов’янським племенам в’ятичів, двома століттями раніше відібрані у фінських племен мере, зокрема в басейні Москви-ріки та Волго-Окського межиріччя починають селитися вихідці з України, найбільше з Київської та Чернігівської земель. Вони успішно колонізовували ті землі, заселяли їх своїм людом. Так, київський вельможа Родіон Рябець прибув туди з сином Іваном та двором численністю в 1700 чоловік (це майже половина населення Києва, яке вижило від нашестя Батия) і влаштувався на службу до Івана Калити. Московський цар виділив йому землю в нинішньому Волоколамському районі Московської області.

Син Родіона Рябця Іван носив прізвисько Квашня — за пухке тіло. Від нього згодом піде дворянський рід Квашніних. Один з синів його вдався в батечка, гладкого та огрядного («зело телом велик»), тож отримав прізвисько Туша — від нього й ведуть свій рід Тушини, які служили воєводами в багатьох московських містах, а сільце, яке він заснував, стало зватися на честь свого осадника — Тушино.

Там і засів Лжедмитрій II, від місця свого «сидіння» прозваний, як уже згадувалося, Тушинським вором.

Спершу він вигулькнув у Стародубі — тепер Брянської області РФ, а на час першої літописної згадки 1096 року — належав Київській Русі, з XIV ст. — у складі Великого князівства Литовського, пізніше Речі Посполитої, ще згодом у складі Російської держави. Як потім казатимуть, підозрілий молодик, який назвався родаком Нагих і заходився поширювати чутки, що цар Дмитрій живий. А коли стародубці напосіли на нього, — зізнавайся, мовляв, хто ти за їден? — він раптом самого себе й оголосив Дмитрієм — оце тобі й на! Стародубці, не думаючи, не гадаючи і не сподіваючись, мовби царя отримали. Хто він був насправді, ніхто не міг з певністю сказати. А тепер і поготів. Ясно одне було — Дмитрій він чи не Дмитрій, але на Дмитрія він і геть був несхожим — ні зовнішністю, ні характером. Це була людина загалом темна, груба, неосвічена, недалека, але жорстока й хитра. Польський ротмістр Маскевич, який добре знав претендента на царську корону, схарактеризував його так: «Мужик грубий, звичаїв гидких, в розмові лихослівний».

Походження його воістину «темне». Не то шкільний вчитель з білоруського містечка Шклова (але ж його всі сучасники дружно називають неосвіченим, а тут — вчитель!), чи то руський вихідець, чи то попович за саном, чи то вихрещений єврей (а може, й нехрещений), що й зовсім малоймовірно. Та ще хтось може єхидно зауважити: мовляв, усюди шукають руку євреїв!

Буцімто самозванець, вийшовши з литовських володінь у московські землі (за підтримки поляків, які багли сіяти смуту в Московії, аби ослабити її — традиція вже на той час), спершу видавав себе за московського боярина Нагого, а коли стародубці взяли його на дибу — зізнався, що він «є справжній Дмитрій Іванович, який уцілів під час бунту в Москві 17 травня». Ба він, напустивши на себе прегрізного вигляду, змахнув палицею, що в нього мала символізувати посох, і закричав: «Ах, ви сякі-такі діти, я — государ!» Ось тоді стародубці кинулись до його ніг, запричитали: «Винуваті, государ, не впізнали тебе, помилуй нас».

— Тож-бо, — задоволено сказав незнайомець з грізним-грізнющим виглядом. — Глядіть мені!

— Раді тобі служити і живота свого за тебе покласти! — вигукували надто довірливі стародубці.

Його відразу ж оточили шаною, до нього без зайвих слів приєднався козацький ватаг Іван Заруцький та Миховицький з польсько-руським загоном та ще кілька тисяч северців, любителів погуляти, повоювати і добра пограбувати. Чи як тоді казали, вести «воровскую жизнь».

З цим військом він узяв Карачев, Брянськ, Козельськ. В Орлі до нього надійшло підкріплення з Польщі, Литви та від Запоріжжя, і невдовзі новий Дмитрій отримав перемогу над військами Шуйського (тут його виручив український князь Роман Ружинський, який привів до Лжедмитрія 13 тисяч козаків-запорожців, реєстрових та городових, він і обійняв загальне керівництво усім польсько-українським військом Лжедмитрія II.)

«Чого ж то вони (українські козаки. — В. Ч.) такі-сякі, пішли з військами Лжедмитрія-першого, а потім Лжепетра, а тоді ще й Лжедмитрія Другого, супроти єдинокровного нам російського царя-батюшки? Ну, по-перше, це ми, з висот сьогоднішньої історичної науки, знаємо, що царевич Дмитрій, «син царя Івана Грозного», насправді не царевич, а самозванець. А хто міг переконати в цьому запорозького козака, в той час як за цим-таки Лжедмитрієм подалася значна частина московського люду і все донське козацтво. Та навіть при дворі царя Бориса Годунова не могли до кінця збагнути, що це за постать! (Як, між іншим, і нині. — В. Ч.) Звідки вона взялася? А зважмо, що частина російських бояр одразу припала «царевичеві» до ніг і пішла за ним. Понадто вся польська пропаганда створювала самозванцеві імідж «істинного царевича». Його підтримували польський король Сигізмунд III, королевич Владислав (майбутній король Владислав IV), вся польська армія.

Крім того, дослідники забувають, що українське козацтво діяло тут не з власної ініціативи, а йшло в складі польської армії, армії тієї держави, територіальним елементом якої — подобається нам це чи ні — була на той час Україна (Б. Сушинський. «Козацькі вожді України»).

Ружинський не раз рятуватиме Лжедмитрія в тих чи тих битвах, що зчинялися, як він «сидітиме» в Тушино. Так, зокрема, він розбив рать воєводи Андрія Ртищева (козаки не просто тоді перемогли російське військо, а «витяли, мов траву»).

В Тушино почали збігатися російські дворяни, які не визнавали Шуйського за царя, згодом вони подадуться під Смоленськ, де була ставка короля Сигізмунда III, і звернуться до нього з проханням дати згоду на царювання в Московії його сина Владислава.

У царя Василія було малувато сил для боротьби із самозванцем, тож він змушений був звернутися за допомогою до шведів. За це їм довелося віддати Корелу (Кексгольм) з повітом. Корелу шведи взяли, але реальної допомоги Московському царству так і не надали — Шуйський у ті часи тримався при владі лише завдяки своєму племіннику Скопін-Шуйському. Талановитий полководець, вельми популярний в народі, він разом з ополченням на початку 1610 року звільнив північ і велику частину Замосковського краю від військ Тушинського вора та його спільників поляків. Головною силою Лжедмитрія були козаки Ружинського, які відстоювали свою вольницю («У нашого царя, — писатиме один з поляків, — усе робиться як по Євангелію, всі рівні у нього на службі»). Проте коли в Тушині з’явилися родовиті люди, то почалися спірки про старшинство, вигулькнула заздрість, суперництво один з одним — вже було не до походу на Москву, до якої залишалося всього лише якихось 12 верст — усього нічого. Майже півтора року тривало тушинське «сидіння» Лжедмитрія II. І це — за 12 верст од Москви! Чому Тушинський вор не зробив спробу захопити столицю «свого» царства, як ще раніше Болотников, — невідомо. Тим більше, до нього в табір збіглося багато польських, українських, білоруських та руських авантюристів і чимало противників Шуйського (у тім числі й ростовський митрополит Філарет Микитович Романов). Сидячи в Тушині — хоч і мав достатню силу, аби взяти Москву, — Лжедмитрій II закликав народ переходити на його бік. Тим, хто переходив, віддавав землі «ізменников» бояр і дозволяв навіть силоміць женитися на боярських дочках! Швидко його табір перетворився на добре укріплене місто, у якому було аж тісно: 7 тисяч польських воїнів, 10 тисяч козаків і кілька десятків тисяч різного озброєного наброду.

Лжедмитрій тоді міг узяти Москву, але так і не зробив для цього бодай спроби — це і врятувало Шуйського. На якийсь час. Хоча становище його було вкрай тяжким. На той час в Російській державі з’явилися ніби дві столиці: одна стара, Москва, де сидів, як щур в горах, перепуджений цар Шуйський, і друга нова — сільце Тушино, де сидів Лжедмитрій II. Чи то пак врятований цар Дмитрій Іванович.