Розділ «Повість третя. Матушко, ми вбили твого сина!.. І викрикнули Шуйського на царство»

Минуло трохи більше року звідтоді, як поляки опинилися в ярославському полоні, а зміни сталися в їхньому житті просто вражаючі. Зокрема у житті царициних фрейлін, дівоньок її, панночок молоденьких і на вигляд гарненьких. Вони багли любові, і вони її знайшли. У полоні. Недарма ж кажуть: що хто шукає, той те і знаходить.

Як засвідчує автор «Щоденника Марини Мнішек», в польській колонії Ярославля не зосталося жодної дівчини, яка б... не вийшла заміж.

За місцевих парубків.

І хоч Марина залишилася сама, без своїх фрейлін, але не печалилася з того. Обіймаючи своїх дівоньок, побажала їм щастя-долі — будучи полячками, вони несподівано поставали господинями нових російських сімей у Ярославлі.

Горді і знатні полячки, фрейліни цариці, одна за одною повиходили заміж за простих руських парубків і поставали їм хіба ж такими вірними дружинами! І майже в усіх них склалося добре життя, поступово асимілювавшись, вони постають росіянками. Як і їхні діти, а про батьківщину свою, як і про царицю Марину, яка завезла їх у незнайому Росію, швидко й забудуть і ніколи не жалкуватимуть, що назавжди осіли в російській глибинці. І всі віру свою батьківську, католицьку, поміняють на православну, що й стане їм рідною. Марина спершу не могла дати собі ради: як це можна так швидко і легко поміняти віру батьків своїх на віру чоловіків своїх, але виявилося, що можна.

— Бог вам судія, — додала Марина своє звичне, коли не знаходила слів. — Яке вибрали життя, таким і живіть, панночки мої. До вподоби вам руські хлопці, повиходили за них — щасти вам!..

Влітку 1607 року згасла було віра, що цар Дмитрій ось-ось повернеться до Москви, раптом знову — вкотре! — ожила. Почали надходити вісті, що Дмитрій успішно просувається до руської столиці. Як і військо його воєводи Івана Болотникова. Перемога повстанців здавалася реальною та близькою, і Марина у ті дні знову почала жити вірою в швидке чудо. Аж тут до Москви прибули посли Речі Посполитої Станіслав Вітовський і князь Ян Соколинський — домовлятися про строки повернення на батьківщину польських засланців.

Московський уряд був ніби не проти відпустити поляків, але прохав зачекати — доки царське військо впорається з бунтівниками Болотникова. У жовтні, коли царські воєводи захопили Тулу, з бунтом Болотникова і справді було покінчено, і полякам оголосили, що вони «небезпремінно зимовим шляхом поїдуть у свою Польщу».

Переговори послів Речі Посполитої з московським урядом тривали трудно і довго — увесь 1607-й рік і значну частину наступного. То те ставало на заваді, то те, то ті виникали перепони, то ті, то та сторона висувала якісь додаткові вимоги, то та... Здавалось, цьому не буде кінця.

І все ж 15 квітня досягли попередніх умов, а в травні 1608 року було досягнуто в цілому домовленості щодо пана воєводи Юрія Мнішека і його дочки Марини (її вперто обидві сторони намагалися не титулувати царицею — одна з умов Москви). Їх вирішено було перевезти з Ярославля до Москви. Правда, поки що до Москви. А там, сказали бояри, видно буде. Не виключено, що вже з Москви пан воєвода зі своєю дочкою нарешті зможе виїхати на свою кохану батьківщину.

Заслання Марини Мнішек, що тривало двадцять один місяць, добігало краю. Серед поляків почалася радісна метушня, всі квапно збиралися в дорогу... Збиралися всі, аж тут Юрія Мнішека було додатково повідомлено: він має право взяти з собою до Москви «лише кількох шляхтичів». Решта ж ще мала залишатися в Ярославлі. Поки що.

Ті, хто мав їхати з паном воєводою, раділи, ті, хто мав залишатися в Ярославлі, бодай і на недовгий час, засумували.

Із «Щоденника Марини Мнішек»:

«А в місті була печаль і ридання». Тим, хто залишався, доводилося утішати себе надією, що і їх обіцяли вивезти, але через три тижні. «Отож виїхали всі жінки (крім дівчат, що повиходили у Ярославлі заміж і вже поставали підданими московського царя) і юнаки, більше всього шляхтичі, челядь не дозволили брати більше шести на визначене число. Після цього зосталося ingenere (загалом) — 162 добрих молодці».

В червні 1608 року воєвода Юрій Мнішек уже був у Москві — зі своєю дочкою, — де йому й дозволили зустрітися з польськими послами.

Ще через місяць було укладено угоду про перемир’я Московської держави з Річчю Посполитою строком на три роки й одинадцять місяців. Згідно із цим договором, воєвода Юрій Мнішек і його діти Станіслав і Марина (останню вперто не величали царицею), як і всі інші піддані польського короля, які були затримані в Росії, мають повернутися на батьківщину.

В угоді були й такі пункти:

«А которые люди ваши пан Юрьи Мнишек, воевода Сандомирской, с сыном и с дочерью и с иными своими приятели и иные ваши люди, польские и литовские, которые в том деле задержаны, из нашего Московского государства были не отпущены, и нам, великому государю, тех всех людей ваших от большого и до малого человека мужескаго и женского полу, не задерживаючи, с их животами, которые при них, отпустити из государства нашего месяца сентября до 28-го дня 116-го (1608) году, и корм и подводы им до рубежа дати и отпровадити велети».

Москва остерігалася, аби Марина Мнішек не зустрілася з тими, хто видавав себе за людей «царя Дмитрія». Це було однією з умов того, що їх відпускали з Росії. В угоді про це прямо писалося: «Затем тебе не називати и дочери своей Марины за него не давати, и иным всяким таким же вором ныне и впред ничем не верить». За тією угодою, що її підписав і воєвода Мнішек, його дочка втрачала всі права на Русі і навіть саме право називатися «московською царицею»:

«И дочери своей Марины государским именем государынею Московскою не называти».