Розділ «Повість третя. Матушко, ми вбили твого сина!.. І викрикнули Шуйського на царство»

Та тільки-но воєвода виткнувся з будинку, вигукуючи, що він іде на переговори, власне, тільки-но виткнув носа, як тієї ж миті дзизнула стріла, кимось вправним пущена з натовпу, і впилася в стіну будинку всього лише на лікоть вище його голови.

Всього лише на відстань ліктя схибив клятий лучник!

Далі випробовувати свою долю пан воєвода не став. Знехтувавши власною гідністю та високим чином (воєвода ж!), він миттєво, із завидною швидкістю кинувся назад у будинок і принишк під надійною охороною своїх жовнірів. І сидів там доти, не звертаючи уваги на заспокійливі вигуки думного боярина, поки йому не передали, що ті мужички, які зібралися штурмувати будинок, вже кудись потягли свою пищаль. Пан воєвода нарешті полегшено перевів подих... Але та стріла, пущена йому в голову, що не дістала його голови всього лише на відстань ліктя (у ті часи лікоть був не лише місцем з’єднання плечової кістки з кістками передпліччя, де згинається рука, а й давньою мірою довжини на Русі, приблизно півметра), ні-ні та й свистітиме у його снах — дзум! Біля самої голови його свистітиме, і пан воєвода тоді просипатиметься в холодному поту: пся крев! Як він тоді вцілів — Матка Боска!

Нова влада нарешті вгамувала заколотників — застосувавши, звісно, силу. Стрільці, які ще день-два тому так і не зважилися захистити свого государя, у якого були на державній службі, тепер ревно кинулися виконувати накази нової влади: пищалями та алебардами (а де й нагаями) порозганяли натовпи, витіснили їх із Кремля.

Швидко чи ні, а центр Москви було очищено від заколотників, що їх бояри-змовники й випустили на вулиці. Москва поволі вгамовувалася, вже вірячи, що все найгірше залишилося позаду і «мужичье» нарешті закликане до порядку, — виходить, нова влада таки чогось варта! Принаймні, силу має. А з силою треба миритися і підкорятися їй. Як і взагалі належить підкорятися владі, якою б вона не була. Вчора була одна влада — влада царя Дмитрія Івановича, їй і служили, сьогодні прийшла нова влада — влада Василія Шуйського, — будемо і їй служити. Вибору немає. Сказано ж бо: кожна влада від Бога, а ми всі ходимо під Богом, тож маємо коритися.

Московити потроху заспокоювалися, тільки поляки (ті, що вціліли у тій веремії), пограбовані, побиті, понівечені й принижені, все ще не вірили, що їм вдалося пережити московську катастрофу. Але ні-ні та й сумнівалися — чи ж насправді вдалося пережити? Тож усе ще не могли отямитись. І все ще чекали вирішення своєї долі. Чекали найгіршого, розуміючи, що все це добром не скінчиться, що після вбивства царя й арешту цариці їм можна чекати всього. У тім числі й найгіршого — та ще в чужій країні, де кожен московит вбачає у них чи не заклятих ворогів і де «москва» взагалі налаштована проти них вороже. А батьківщина їхня — Річ Посполита — так далеко. Це ж треба ще якось дістатися від Москви до кордонів Московії на річці Іваті, переправитись біля Смоленська на той бік Дніпра... Як до нього дістатися? Як подати королю вістку про себе — має ж їх король порятувати, підданих своїх. Бо якщо не він, то хто? Вся надія тільки на нього, на короля. Правда, непокоїлись: раптом його мосць скаже: а я вас не посилав до тієї Москви, самі встряли, самі й викручуйтесь...

А поки що вчорашні гості царя Дмитрія і вчорашні чи не господарі Москви — принаймні, такими себе вони вважали до 17 травня, — в один день поставали заручниками нової влади. Як вона вирішить, так з ними і буде вчинено. Більше всього, нова влада їх по голівці не погладить, адже це вони у своєму обозі привезли до Москви якогось Дмитрія, на царський престол його посадовивши. Вони заварили кашу, вони й мають її розхльобувати.

Трималися за воєводу Юрія Мнішека — більше не було за кого триматися. Уціліє пан воєвода, уціліють і вони.

А пан воєвода тим часом слав своїх людей до Кремля, прохаючи нову владу, аби вона сказала де його дочка Марина. Якщо ж вона під домашнім арештом, то чому б її не звільнити і не відіслати до нього — дочку до батька? Це було б по-божеському, по-християнському.

Кремль мовчав, і це означало щось загрозливе. Пан воєвода не знав, що йому робити, як зненацька до його будинку, що все ще був перетворений на невелику фортецю, де жовніри вдень і вночі були при обороні, примчав посланець. Від кого б?­ Та від посла Афанасія Власьєва. Але це була мала утіха. Пан посол не належав до нової влади. Як прихильник поверженого царя, він перебував в опалі і хоч уцілів під час бунту, але його ось-ось мали відправити на заслання, як відправляли — виганяли з Москви — всіх прихильників Дмитрія Івановича.

Зі своєї волі й доброти пан посол прислав свою людину, аби заспокоїти пана воєводу, про якого у нього ще з часів Кракова були найкращі враження. А заодно й утішити його: Марина жива й здорова. І хоч вона перебуває під домашнім арештом, але її життю вже ніщо не загрожує. Доля її ось-ось має вирішитися.

Пан воєвода спершу не повірив тому: а раптом це... це всього лише утіха, а Марина вже на тім світі? Але тут примчав посланець від князя Василія Голіцина, одного з головних членів Боярської думи, теж з утішною для воєводи вісткою: його дочка Марина перебуває «во здравії». Більше того, пан воєвода, аби переконатися, що це так, може — влада йому це дозволяє — відвідати свою дочку в Кремлі. Аби на власні очі переконатися, що вона жива й здорова. Хай і пограбована «мужичьем», але то не головне. А головне, що вона жива й здорова.

Не просто було панові воєводі зважитися на поїздку до Кремля. Хоч стрільці мовби й очистили центр Москви від «мужичья», але їхні зграї ще рискали повсюдно і нападали на людей непростого звання. Могли напасти й на пана воєводу. Та й у самому Кремлі ще були зграї тих бунтарів, од яких всього можна було чекати.

Спершу пан воєвода хотів було захопити з собою жовнірів, але йому порадили цього не робити. Для московитів іноземні солдати —­ що шпичка в ніс, можуть, звернувши на них увагу, напасти й на самого пана воєводу, а тоді чекай непереливків. До всього ж з’ява жовнірів — іноземних солдат — у Кремлі, та ще в такий час, може спровокувати криваву сутичку. Ні, це неможливо. Хай пан воєвода правильно «уразумєєт» — тільки без жовнірів.

Але самому їхати до Кремля? Пан воєвода на таке не міг зважитись — це безрозсудливо. Вірна загибель, адже «москві» не можна й на гран довіряти! Зрештою зійшлися на тому, що пан воєвода може взяти з собою трьох озброєних слуг. Сам він буде четвертим, а це вже... Це вже, вважай, загін.

З трьома слугами — то й з трьома — якось проскочить. Та й сам він не з лопуцька — Бог поможе і захистить.

У Кремлі й справді ще де-де тинялося «мужичье», і все ще з дубинками. Залишки бунтівного натовпу (чому їх досі не повиганяли за кремлівські мури?) все ще шукали собі пригод. А заодно й крові.

Як тільки в Кремлі з’явився пан воєвода, те «мужичье» повитріщалося на нього, як на диво яке. Наче у Кремлі з’явився чи не сам змій горинич триголовий! Там і там чулися вигуки:

— Гля, братва, недобитий воєвода пожалував. Якої трясці приперся до Кремля? Йому що — жизня набридла?

Юрій Мнішек не зупиняючись, із двома слугами (третього залишив біля Спаської вежі на в’їзді до Кремля охороняти карету) встиг прошмигнути до палацу — доки ті бунтівники радилися, що робити з головним лядським заводієм.